Історія з собаками
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Авакум Захов #8
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Переводчик: Іван Іванович Сварник
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Історія з собаками». Краткое содержание книги:
— В деяких, товаришу, й води нема! Саме багно.
— Ну, замащуся трохи, що вдієш! — махнув я рукою сміючись.
— Тільки глядіть, аби не ступали на мочарі. Подекуди, товаришу, багно завглибшки й на два метри. Не забувайте про це!
— Будьте певні! — сказав я. — Не забуду!
Він повернув назад, мабуть, сердячись сам на себе, що не пішов-таки зі мною на болото, а я з легким серцем подався собі далі.
Я пустився схилом і, зробивши ще кілька кроків, нарешті опинився віч-на-віч з таємничою місцевістю. Переді мною була суцільна стіна кущів; деякі з них сягали мені до пояса, інші до плечей, стежка під ногами звивалася змією. Продершись крізь чагарники, я побачив попереду зеленувато-сіре поле, над яким тремтіло марево. Де-не-де його прикрашали самотні тополі й плакучі верби. Місцями болото було зелене, місцями чорне, а подекуди й просто сіре. Але найбільше мене вразили при цій першій зустрічі три речі: безлюддя, спека й жахлива тиша. Здавалось, я потрапив на іншу планету, в інший світ.
Стежки в звичайному розумінні не було, але в траві, яка стелилася переді мною, ледь помітно вирізнялася мовби просіка з трохи нижчою травою. Я рушив тією просікою й за якихось двадцять кроків наткнувся на перше вікно — величезну ковбаню метрів з десять у поперечнику, вщерть наповнену чорним блискучим багном. Від розпареної сонцем калюжі йшов тяжкий дух амонію й сірки з ледь відчутним переважанням сірки. Яка ж воно тут глибина? По коліна? По пояс? Від цього видовища в мене аж мороз пішов поза плечі. А що коли тут два-три метри до дна?
В такому болоті втопиться й буйвіл, не те що людина!
В самій середині вікна з'явився каламутний пухир завбільшки з людську голову, постояв мить чи дві й луснув. Навколо ніби ще дужче запахло сіркою.
Я пішов просікою далі й незабаром з правого боку побачив ще одне вікно завбільшки майже таке, як перше, вкрите тонкою кіркою твані. Подекуди кірка потріскалася, і в тих тріщинах виблискувало чорне, наче дьоготь, багно. За десять кроків від ковбані в небо здіймалася канадська тополя. Я обережно підійшов до неї, відломив довгу гілку, обчухрав її ножиком, потім нагнувся над вікном і спробував дістати дна. Півтораметрова гілка пішла наче в масло, а дна так і не досягла.
Я хоробра людина, але не романтик, дивлюся на світ тверезо, тож і сказав собі: «Боронь мене боже ошукатися коли-небудь на такій кірці!»
Просіка вивела мене на середину болота, і вже там я побачив воду. Це було озерце завдовжки з двадцять і завширшки з десять метрів. З того, як буйно розрісся навколо очерет, можна було здогадатися, що тут вода не пересихає й не перетворюється на смердюче й підступне багно.
Уся місцина займала не більше, як шість-сім гектарів. Вона була всіяна вікнами, і, втративши на хвилину-дві орієнтир, тобто просіку, що з'єднувала лівий і правий берег мочарів, людина ризикувала втопитися в найжахливіший і найнікчемніший спосіб — у болоті. «А коли впаде туман, — подумав я, — або коли просіку замете снігом — як розрізнити, де вікно, а де — озеро?»
Я вирішив негайно ж повертатися. Там люди вже хвилюються через мене, і я просто не можу мучити їх задля своїх гідрографічних зацікавлень. «І потім — якщо я не зможу розводити буйволів, то на біса мені те болото?»
Через тиждень я перебрався, а потім прибули й мої вовки. Ночі були ще теплі, отож я виніс надвір розкладачку й став спати просто неба.
Часом ніч минала спокійно, іншого разу траплялося щось таке, що гнало сон, і я вже не міг заснути аж до сходу сонця. В такі ночі діялися незвичайні речі — то на болоті кричали птахи, яких я не чув ні разу в житті, то наставала невимовна тиша — навіть жаби наче німіли! І раптом: а-а-а-а! — ніч розтинав такий крик, що навіть я на що вже безстрашний, а й то схоплювався з постелі й ціпенів від жаху, наче безпорадне дівча.
Що на болоті діялося щось особливе, було видно і з поведінки моїх вовків. Вони ставали неспокійні, підозріливе нюхали повітря, з тихим гарчанням кружляли навколо хати. Потім, через тиждень-другий, нерви їх не витримали, вони кинулися на болото й там гавкали то глухо й стримано, то люто — як їм заманеться. Несхибний інстинкт уберігав їх від небезпеки втопитися в болоті. Навіть якби вікна розташовувалися в шаховому порядку, вони б однак поверталися з чистими лапами й сухою шерстю.
Часом незвичайне прокрадалося від дороги. Посеред ночі раптом просигналить машина: ту-у-у! — і тиша. Собаки схоплюються, нюшать, гавкають. А то, бувало, ледь-ледь донесеться далекий посвист і раптом урветься, наче втятий ножем. Собаки шалено зриваються з місця. Женуть кудись, зникають хвилин на п'ять-десять, на півгодини, і коли я вже не сподіваюся побачити їх живими, повертаються веселі й задоволені. За ким вони гналися й чому мали такий дурнувато-задоволений вигляд, наче хто їх чухав поза вухами?