Історія з собаками
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Авакум Захов #8
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Переводчик: Іван Іванович Сварник
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Історія з собаками». Краткое содержание книги:
Біля корчми ще видніли рештки огорожі — стирчали паколи, на землі валялися шматки іржавого дроту, лежали, наче непохований труп, розбиті ворота, зчорнілі від вологи й бруду. Від тих повалених воріт вилася густо заросла папороттю й травою стежка. Кроків із двадцять вона бігла по голій місцині, мабуть, колишньому задвір'ї, потім уривалася, наче втята ножем. А далі починався таємничий простір, звідки доносився відчайдушний лемент птахів, квакання жаб і де привидами стояли самотні тополі, згорблені верби та купчилися, наче зграя диких поросят, чагарі.
«Чудовий світ!» — втішився я в душі тими дивами. Страшенно стомлений, я знову повернув до дверей корчми, кинув на землю плаща й простягся навзнак.
Скільки я так пролежав — не знаю й не пам'ятаю, тієї ночі я жодного разу не глянув на годинник. Та через якийсь час мене охопила дивна тривога, невиразний страх, і що найдивніше, ту тривогу й страх навіювало цілком певне місце — з того боку, де квакали жаби. Я встав, потягнувся, аби впевнитися, що це не сон, обійшов хату і ступив на стежку. І тієї ж миті побачив, що назустріч іде людина. Атож, людина — її постать наближалася з того таємничого боку, де скупчилися «дикі поросята».
Ніч була ясна, світло немов просіювалося крізь тонкі лусочки перламутру.
Назустріч мені йшов високий кремезний чоловік, майже велетень, одягнутий у штормівку, з товстим кийком у правій руці.
Побачив мене й він, але моя присутність на стежці не справила на нього ніякого враження. Він не сповільнив і не прискорив кроку, рухався рівномірно, наче машина. Судячи з обличчя — це було гладеньке кругле обличчя здоров'яка-епікурейця, — йому, певно, тільки минуло шістдесят. Ішов рівно, твердими кроками. Коли він наблизився, в мене навіть майнула думка, чи не краще зійти зі стежки, аби цей тип не зім'яв мене, бо таки й справді: суне, наче паровоз, ото й тільки, що не чахкае. Але я не збочив і на сантиметр, та й паровоз не мав наміру душити мене.
— Овва! — вигукнув він, зупиняючись за крок від мене. — Тільки ветеринарного лікаря тут іще не бувало!
«Овва! — повторив я подумки його вигук. — Звідки він знає, що я ветеринарний лікар?» Але зрозумівши, що він таки мене знає, я трохи заспокоївся.
— Гуляю! — відповів я. — А ви звідки мене знаєте?
— Того вечора, коли я пив у ресторані пиво, ви саме визирнули з вікна, й один з наших сказав: «Ото новий ветеринар!» Що ви тут робите?
— Гуляю! — повторив я.
— Знайшли місце для гульні! — махнув велетень лівою рукою, стискаючи у правій кийок. — У цих місцях тільки вовкулаки ночами вештаються. Це не для вас!
Я відповів не відразу. Помовчавши трохи, сказав:
— Та я биків приборкував! А одному дурному, який тільки й знав, що топтати та колоти рогами, зробив укол отакенною голкою — на двадцять сантиметрів!
— І що? — запитав велетень.
— Два дні спав, а третього — знову за своє!
— Ну і ну! — промовив велетень, але не засміявся, як я сподівався, а цікаво приглядався далі до мого обличчя. — Присядьмо-но лишень! — несподівано запропонував він, киваючи в бік дверей корчми. — Коли зустрілися, то погомонімо хвилину-другу.
Ми посідали на кам'яний східець перед хатою. Він опустився просто на камінь, я влаштувався вигідніше: підстелив собі плаща.
— Анастасій Буков, — відрекомендувався я. — На Смолянщині дечого домігся з надоями молока. А ви хто такий, коли не секрет?
— Коли скажу, що партійний секретар, ви ж однак не повірите?
— Не вірю навіть, що ви секретар ВФ[4]!
— Навіть не голова місцевого общинського комітету, — підхопив велетень.
— Все ще може бути попереду! — втішив я його.
— Мене звуть Спиро Драгнев, шановний лікарю. Народився в Печері, а за фахом лісівник. Був лісничим, працював на пилорамі, потім директором лістехнікуму й нарешті — корчмарем. Двадцять років держав оцю корчму, — він стукнув палицею по кам'яному східцю. — Але два роки тому, коли вирівняли дорогу, це місце спорожніло. Тепер я — голова мисливського товариства.
— То ви все-таки голова!
— Не можу нарікати на долю!
— А що ви казали про вовкулаків?
— Просто не раджу бувати вам тут уночі.
— Через вовкулаків?
— Не будьте самовпевненим! Там далі небезпечне місце.
Він показав назад, на те таємниче місце, звідки чулося кумкання жаб.
— Я не вірю в байки! — заперечив я.
— Але мені можете повірити, я прожив тут двадцять років!
4
ВФ (Вітчизняний Фронт) — одна з найбільших громадсько-політичних організацій Болгарії, об'єднує всі патріотичні сили країни.