Історія з собаками
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Авакум Захов #8
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Переводчик: Іван Іванович Сварник
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Історія з собаками». Краткое содержание книги:
Полковник Горанов похмуро дивився поперед себе. Пальці його правої руки нечутно постукували по бильцю.
— Капітане Петров, — звернувся Авакум до помічника, — ви вже маєте якісь дані про дядька Прокопія Сапарева?
— Прокопій Сапарев не має дядька, — відповів капітан Петров. — У його батька Івана Сапарева не було брата.
Розділ другий.
БОЛОТО
Як уже згадувалося на початку нашої оповіді, я познайомився з Авакумом п'ятнадцять років тому в селі Момчилові. Мене тоді щойно призначено ветеринарним лікарем району, а він прибув у Момчилов у зв'язку зі справою Ічеренського. Як людина, закохана в пригоди, я, м'яко кажучи, вів досить бурхливе життя, проте не забував і про худобу. Деякі знамениті момчиловки, як, наприклад, Балабаниця, тодішня момчиловська Лорелея, мабуть, і досі дещо пам'ятають. Певна річ, Балабаниця гинула за Авакумом. І це цілком природно, але чи вийшла б її корова Рашка без моєї особливої уваги й моїх надзвичайних зусиль на перше місце в районі за надоями молока? Це вже інша справа.
Момчиловські Лорелеї частенько кидали на мене оком, і я міг би мати ще й які успіхи, коли б не жахливі ветеринарські кліщі для виривання зубів, які я постійно носив у кишені білого халата. Такими кліщами можна вирвати не те що зуб, а й цілу ногу. А це лякало бідних жінок, і більшість із них, напевно, переживали серйозні драми.
Та бувало, що і я досягав немалих успіхів. Пам'ятаєте село Кестен, за яким на пагорбі, майже під самим лісом, стояла колиба діда Реджеба? Але не про діда мова. В нього була внучка Фатьме. Їй тоді сповнилося шістнадцять, ну, може, сімнадцять років, не більше. Якось я побачив, що вона купається в річці, й зупинився, затамувавши подих, щоб не злякати дівчини. Стояв літній день, крізь листя пробивалося сонце, й краплинки води на її білій шкірі здавалися щирими перлами! А то були ще й кращі! Але Фатьме побачила мене й страшенно розхвилювалася! Господи, як. вона розхвилювалася!
Вона мало не осліпила мене піском, мулом і всім, що їй удавалося зачерпнути з дна голубого плеса й жбурнути мені просто в вічі. І чому їй спало на думку цілити саме у вічі? Ллє видно було, що вона дуже схвильована. Бо з дівчатами, як вона, таке трапляється не щодня. Та й як могло траплятися щодня, коли під моїм наглядом було ж не лише село Кестен!
Днів через два-три я пішов до Фатьме з намистом. Випадково їхав через Девин, і те намисто глянуло на мене з вітрини й наче попросило купити його. Воно було чудове. Але Фатьме навіть не глянула на нього!
— Візьми його, дитино! — лагідно вмовляв її дід Реджеб. — Він тобі щиро дарує, візьми!
— А нащо воно мені? — відрізала Фатьме. — Треба мені купованого намиста! Як схочеться намиста, то нанижу ягід, та й буде ще краще.
І не взяла.
Почепив я те намисто високо на сосні, й воно висіло там довго, два чи три роки, а потім десь зникло. І Фатьме покинула той глухий кут, виїхала в Мадан, віддавшись за рудокопа. А я хотів зробити її царицею! І це ж не просто слова, бо я ж не якийсь там вітрогон, у мене в районі добрий десяток корів-рекордисток! Отож хай вона не дуже пишається своїм рудокопом.
Не сказав би, що ніхто не звертав на мене уваги, та все-таки жодна з момчиловських Гретхен і Лорелей не відчинила мені потихеньку дверей, аби погомоніти на самоті. Я сам навмисне не замикав дверей і все прислухався у своїй кімнаті, чи не скрипнуть зрадливо двері. І не скрипнули ні разу! Хтозна, може, тим жінкам і на думку не спадало, що я не побоюся тримати двері відімкнутими цілу ніч. Хтозна! Але, напевно, так і мало бути.
Минули роки, я за звичкою залишаю двері незамкнутими, але вже віддавна не прислухаюся. Волію спокійно сидіти біля вогню й думати про своє. Та й жінок уже тих немає — хто постарів, хто виїхав. Балабаниця сім років тому померла найпрозаїчнішим чином — від грипу. Отакій жінці та померти від грипу!
А теперішніх жінок я обминаю. Мені здається, що якби запросив якусь до себе в гості, то вона або відразу прилетіла б, або влаштувала мені страшенний бешкет. А мені не хочеться ні того ні другого. Отож і сиджу вечорами біля вогню, копирсаючись паличкою в попелі. І радію, що свого часу був такий розсудливий. Якби не купив тоді цієї хати, то зараз мусив би жити в міській квартирі й гріти руки над газовою або електричною плитою. От що означає бути практичною людиною і передбачати майбутні зміни. Я передчував, що момчиловці збудують сучасні нові хати, прикрасять їх балкончиками на колонах, еркерами, проведуть електрику, що старі печі з коминами, тісні кімнатки відійдуть у легенди разом із давніми піснями та звичаями. Тому я купив хату й тепер, слава богу, можу цілі години сидіти біля живого вогню й думати про що хочу. Так чинять практичні й ділові люди, а романтики хай собі гріють руки над пальниками, варять каву в електричних кавоварках і підтримують форму продуктами на штучному білку.