Коли дивишся в безодню

У своєму прощальному листі Сандра просила вибачення за цей свій учинок і благала не шукати її — мовляв, вона й сама зуміє захистити свою дитину від Нижнього Світу і зробить це краще, ніж усі інквізитори разом узяті. Її, звісно, шукали і досі шукають, та поки без видимих успіхів, дарма що реґент кинув на її пошуки значні сили. Це викликає в мене суперечливі почуття: з одного боку, я дуже вболіваю за неї та дитину, а з іншого — втішаю себе тим, що раз такій могутній і всюдисущій організації, як Інквізиція, не вдалося натрапити на її слід, то й Веліалові слуги будуть безсилі.

Правду кажучи, я від самого початку вважала, що єдиний спосіб уберегти Сандриного сина від Нижнього Світу, це сховати його в якомусь безпечному місці, де він мав жити, як звичайний хлопчик і нічого не знати про своє походження. Як я тепер розумію, Сандра думала так само і змогла заручитися підтримкою досить впливових людей, які влаштували її втечу.

Не знаю — може, вона вчинила правильно. Зрештою, в моєму випадку це спрацювало, і я уникла долі, на яку прирік мене мій безпутний дід Олаф Ґабріель де Бресі. А от моїм меншим братам, Сіґурдові та Ґійомові, пощастило набагато менше. Рівал де Каерден, під чиєю опікою вони перебували, не спромігся вберегти їх від Женеса де Фарамона, який тримав їх у рабстві понад три роки, аж поки на Аґрісі з’явилися ми з Владиславом і втрутилися в ті події.

На згадку про братів, мене, як завжди, пойняло гостре почуття провини. Було цілком очевидно, що Метр офірував ними задля моєї безпеки; фактично, він віддав їх на заклання Веліалові, щоб у того не виникло жодних підозр із приводу моєї вдаваної смерті. Усвідомлення того, що за моє щасливе й безтурботне дитинство було заплачено їхніми юними життями, нестерпним тягарем лягало на моє сумління. А від думок про кровного батька, герцоґа Бокерського, мені ставало ще гірше. Якщо братам я вже нічим не могла допомогти, то герцоґ, якому я завдячувала своєю появою на світ, мав повне право сподіватися, що я хоч якоюсь мірою заміню йому втрачених синів, бодай частково компенсую ті двадцять років, упродовж яких він вважав мене мертвою.

Ще рік тому, під час видіння в Колодязі, я обіцяла Сіґурдові й Ґійому, що в моєму серці знайдеться місце й для нашого батька, але досі нічого не зробила, щоб наповнити ці гарні слова реальним змістом. Лише взяла собі ім’я, що належало мені від народження, й офіційно стала називатися Інґою Аліабелою де Бресі, а все інше, що випливало з цього кроку, відклала до кращих часів.

Певна річ, я не забувала про чоловіка, що дав мені життя і який в очах всього світу був моїм батьком. Я регулярно писала йому листи — але робила це понад силу, не з внутрішньої потреби, не за велінням серця, а лише з почуття обов’язку. Кілька разів я спілкувалася з ним наживо, по візуальному зв’язку, сеанси якого влаштовував для нас інквізитор (до речі, старший Сандрин брат), відкомандирований на Аґріс після тамтешнього Прориву. Проте наші розмови проходили важко, напружено, викликали в нас обох почуття ніяковості й залишали по собі гіркий осад, тому невдовзі ми відмовилися від них, вирішивши обмежитися листуванням.