Бо війна — війною… Через перевал
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4125-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Бо війна — війною… Через перевал». Краткое содержание книги:
Відпочивали всього один день. Вранці прискакав до нас на коні Гриць Коссак і передав сотникові Цяпці наказ генерала Гофмана розділити стрільців на двадцятки і під командою старшин та підстаршин по черзі виходити на стежі в тил ворога — на розвідку.
Я вернувся вчора із своєю двадцяткою, не дійшовши до лінії фронту. Це ж безглуздя — йти на явну смерть або в полон. З деяких стеж повернулося буквально по два–три стрільці. Складається враження, що нас методично винищують, десяткують — аби позбутися.
Хорунжий Баран із своїм відділком пропав. Я знав, що він не вернеться. Напередодні уночі Степан розбудив мене, приліг поруч і прошепотів:
— Ти чуєш, Михаиле, яка пустка довкола? Це не фронтова передишка, це стугонить у наших грудях пустка. Навіть коли рвуться над головою шрапнелі, я ту глуху порожнечу відчуваю у собі. Я став машиною, яка виконує те, що їй наказують. Чому ми воюємо на боці гонведів, які вішають наших братів і ґвалтують сестер? Ми ж не за Україну воюємо, а за угорське королівство… А завтра я піду вбивати українців, які — там.
— Ти хочеш щось мені сказати? — запитав я.
— Я тобі все сказав.
Хорунжий Баран із своїм відділком перейшов на бік росіян. Чи добре він вчинив? Не думаю. Цар від цісаря не ліпший.
5 листопада.
Наказ про стежі скасовано. Обидва стрілецькі курені зайняли позиції на лінії гірського хребта Клива — Маківка.
Між цими двома вершинами Бескиду тече потічок, у долину якого намагаються прорватись із Тухлі москалі. Ми займаємо західні схили гір, росіяни — східні. Нам добре їх видно, розпізнаємо навіть риси облич російських солдатів. Здебільшого це старші за нас люди, деякі бородаті. Ми стріляємо в них, а вони в нас. Війна починає здаватися мені злочинною грою.
Легіон усусусів окопався уздовж положистого, зарослого низьким лісом хребта Маківки. Ліворуч окопалася частина 129–ї бригади генерала Вітошинського, праворуч частина 130–ї — генерала Дрди. Нас тримають під опікою: після дезертирства двадцятки хорунжого Барана нам не довіряють.
А наші рідні опікуни, провідці Головної української ради — доктор Кость Левицький, професор Іван Боберський і доктор Кирило Трильовський — у Відні. Головний командант легіону професор Михайло Галущинський командує у Варпаланці жіночою четою, яка залишилася там до весни, і, кажуть, цензурує стрілецькі листи з фронту.
Хвалити Бога, що хоч польовий командант з нами. Гриць Коссак, незважаючи на те, що з цивілю, тримає у легіоні тверду дисципліну.
Сотник Цяпка сидить у окопах разом з нами й розповідає про свою Маргітку, яку покинув у Хусті. Він навчив нас ефективно бити воші. Не нігтями — це забарна робота. А ось так: скидай сорочку і багнетом згрібай їх у вогонь. Чуєш, як тріскотять?
15 грудня.
Більше місяця лежимо в окопах. З Андрієм не розлучаємося. Мерзнемо гірше псів. Цілий місяць не роззувалися, не переодягалися. Воші виїли тіло до ран.
Андрій мріє, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулі, вцілить якась — і місяць шпиталю. А як уб'є, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя…
Ми вкопалися у глибокий сніг, вистелили смерековим гіллям дно окопу і днюємо й ночуємо у тому барлозі.
Гарматні стрільна розриваються усе ближче до наших окопів. Російська артилерія пристрілюється. Коли стрільно влучає в окоп, то сніг змішується з кров'ю і людськими тельбухами. На ворожому боці діється те саме, бо й наші гармати б'ють.
Відступати назад не можна: позаду залягли мадярські польові жандарми із зарядженими скорострілами.
Андрій сидить на смеречині, спершись спиною об стіну окопу, й тихо співає пісню. Може, щойно склав її?
Він всуває мені в кишеню шинелі складений учетверо листок паперу.
— Якщо загину, а ти повернешся до Коломиї, знайди Ірку Стромецьку і віддай їй цього листа.
Нині увечері нам роздали білі плащі. Завтра йдемо в атаку. Бо війна — війною…
Настав нарешті дев'ятий день нашого відпочинку. Завтра прилетить вертоліт.
З самого ранку в настрої моїх друзів відчулася радикальна переміна — так, ніби ми не з доброї волі вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас відбувати покару.
Я розумів: разом із загибеллю тих нещасних куріпочок відпочинок для нас закінчився. Кожен бажав якнайскоріше дістатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'яті призвідцю смерті птапіат і ніколи більше з ним не зустрічатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправді домоуправ Пеньков, бо тоді б зафіксувався він у їхній пам'яті надовго. Не вартий цього…