Бо війна — війною… Через перевал
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4125-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Бо війна — війною… Через перевал». Краткое содержание книги:
Наш сотник Микола Стронський скомандував і нам розійтись, ми вже готові брататися з віденським поповненням, проте чекаємо, щоб гості, так ладно обмундировані, перші підійшли; сотник Цяпка вітається за руку з сотником Стронським, ловить у ту мить мій погляд, нахабна лукавинка в його очах на мить холодніє, він ступає у мій бік два маршові кроки, простягає руку й приголомшує мене питанням:
— Товаришу підхорунжий, чи є у вас цигарки?
Я механічно сягаю пальцями в нагрудну кишеню кітеля і виймаю останні.
— Маю тільки дві…
— То я візьму обидві.
Він безцеремонно конфіскує моє куриво і маєстатичним жестом подає одну цигарку стрільцеві, що стоїть поруч. Стрілець, не дивлячись на сотника, бере, дякує, а з мене погляду не зводить. Я пильніше приглядаюся до стрільця, і враз обидва скрикуємо, кидаємося один одному в обійми, і аж тепер змішуються сині й сірі однострої.
— Михасю!
— Андрію!
Це неймовірно: мій однокласник із Коломийської гімназії, з яким ми розійшлися півтора року тому — я до Львова, а він до Відня, — Андрій Бабюк із П'ядик — тут!
Ще не вірячи в таку несподівану зустріч, я, ніби пароль, декламую віршика, яким ми дражнили Андрія, по вуха закоханого в гімназистку Ірку Стромецьку:
— Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папірчик…
— …в тебе губи, як коралі, і так далі, і так далі — без кінця! — докінчує пароль Андрій, і ми вже не сумніваємося у тому, що доля таки звела у Варпаланці двох колишніх нерозлучних гімназистів.
— Воюємо?
— Воюємо…
Знайоме високе чоло із залисинами, сині замріяні очі поета й артиста — Андрій писав віршовані п'єси, сам їх ставив у гімназійному драматичному гуртку й виконував головні ролі; я любуюся товаришем і радію, та радість від зустрічі пронизує гіркота: якщо один із нас загине, другий рідним розповість… Щоб прогнати сумні думки, запитую жартома:
— Ще віршомазиш чи вже перестав?
Андрій поважніє, відводить очі, ніби соромиться того, що має сказати:
— Я пробую сил у прозі, — мовить серйозно. — Цей жанр дає ширші художні можливості. Тобі смішно?
— Звідки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав…
— Вибереш і ти, куди від себе подінешся? Я тобі в чомусь признаюся, і ти зарегочеш, бо воно й справді смішно: я настільки й донині закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й літературний псевдонім узяв від її імені: Ірчан. Мирослав Ірчан…
— Мені не смішно.
Цяпка із Стронським з цікавістю приглядаються до нас, врешті віденський сотник промовив:
— Благословляю вояцьке побратимство! Його й відсвяткувати варто б… Чи є у вас сир або ковбаса, товаришу підхорунжий?
Я ніяково знизав плечима.
— Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум є? Теж нема. То дуже зле. Зате є у нас — віденський. Правда, Андрію? Тож діставай з рубзака. Чотири чоловіки — це вже неабияка компанія, а до вечора, дасть біг, вона стане більша. Евентуально…
12 жовтня.
Не вдалося нам вчора розговітися із сотником Цяпкою. Тільки–но Андрій розкоркував пляшку віденського рому й роздав нам у руки похідні пугарчики, як на майдан прибіг вістун від отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усім сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярію на військову раду.
Цяпка наспіх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, і ми, мов по команді, випили.
— Евентуально, — крекнув він, і я зрозумів, що цим словом, яке вживають майже всі галичани, та жоден не зміг би перекласти його будь–якою мовою, сотник дозволяє налити по другій.
Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподіваючись удруге почути сакраментальне «евентуально», але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув:
— Досить. Befehl ist Befehl[15]. Хто у вас курінний?
— Отаман Сень Горук, — відказав Стронський.
— Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хусті. Попрошу Коссака — він, знаю, призначений польовим командантом, — щоб записав мою сотню до вашого куреня. Ходімо, крігсколего[16], — узяв за плече Стронського. — Бо війна — війною!
— А він мені подобається, — сказав я, коли старшини подалися у бік кошової канцелярії.
— Старий кадровик, обер–лейтенант інфантерії[17], недавно перевели його до нас з армії. — Андрій зав'язав рюкзака й закинув на плече. — 3 такими у війську легко.
— А тут командують здебільшого цивільні, які, проте, устигли вже полюбити військову кар'єру.
— Що в цьому дивного, коли головою Бойової управи став посол до австрійського парламенту.
15
Наказ є наказ (нім.).
16
Військовий товариш (нім.).
17
Піхота (нім.).