Бо війна — війною… Через перевал

— Шинкарук, зайдіть до мене на хвилинку.

Я стояв у канцелярії перед Пеньковим, не дихаючи й чекаючи його питання або допиту, а він сидів за столом і дрібно барабанив пальцями лівої руки — усе дрібніше й дрібніше, наче прикваплював час мого перебування у таборі, і мені здалося, що як ті пальці втомляться і стукіт припиниться, час мертво заляже, наче вода в замшілому озері, і я знову почну відлічувати тягучі дні моєї неволі. Барабанний бій пальців закінчився голосним ляском долоні об стіл, лейтенант Пеньков підвів на мене очі, я побачив у них теплий зблиск — від душі відлягло, і я усміхнувся, відчуваючи, як моє обличчя розпливається в жалюгідно–вдячній гримасі.

— Отак, Шинкарук, — промовив нарешті лейтенант, — тобі прощено всі твої гріхи, то пам'ятай, коли вже будеш дома, про нашу гуманність.

— Ніколи не забуду, — розтягувалися мої губи у вдячній усмішці, і я не мав сили стулити їх, зціпити і виплюнути крізь них увесь накипілий за десять літ біль, я тільки думав: «Скінчилася ваша гуманність разом із Берією і його сатрапом генералом Масленниковим, який перед смертю устиг–таки ще скоїти останній злочин — залити кров'ю невинних цей обгороджений колючим дротом майдан; скінчилося ваше, тепер ти, лейтенанте, їстимеш інший хліб — хай би серед сміттярів або гівновозів… Лейтенанте шановний, ти б не говорив мені нині про гуманність, якби твої хлібодавці змогли були дорешти вбити силу, яка називається справедливістю!..» Але я цього не сказав.

— А тепер признайся мені перед прощанням, Євгене Івановичу, — продовжував оперуповноважений, — ти зможеш полюбити там, на волі, Україну — не ту, про яку ти колись мріяв, а радянську, соціалістичну?

— Я ніколи не переставав і не перестану любити Україну.

— І любив би навіть тоді, якби вона була буржуазною?

— Нація залишається нацією незалежно від політичного керівництва, вона завжди на своїй землі. Я належу до неї і тому її люблю. В які б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишається мамою.

— Отже, тобі все одно, яка Україна?

— Ні, не все одно. Але в будь–якому разі іншої України, ніж ця — від Лопані до Тиси, — не мав би. Тому не мислю себе без неї, у що б там не одягали її добрі чи недобрі діти, і з доброї волі ніколи й нізащо не покинув би її.

— Шкода, що не маю права затримати тебе і ще трохи повиховувати.

— Я радий, що не маєте такого права, — сміливішав я. — Однак повіжте мені, товаришу лейтенант, — мені стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти років моїм товаришем міг бути хіба що вовк із брянського лісу, бо дотепер я мав право називати опера тільки «гражданіном начальником». — Скажіть, а ви любили б Росію, коли б народилися сто років тому?

— Звичайно, ні! Вона ж царською була…