Бо війна — війною… Через перевал
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4125-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Бо війна — війною… Через перевал». Краткое содержание книги:
— То гріш ціна вашій любові, — сказав я і сам здивувався із своєї сміливості.
Оперуповноважений зміряв мене злим поглядом і вимовив:
— Ідіть…
І ось стоїть він нині серед нашого рибальського табору достоту так, як тоді — у воркутинському ОЛП, коли я складав свої арештантські пожитки у речмішок; стоїть, розставивши ноги, й пильно придивляється до мене. Я відчуваю той погляд і не підводжу голови, бо розумію: у цю мить він мене впізнає. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здається мені, що він хоче мене обійти і заглянути в очі. Я не витримую, повертаюся до нього й питаю:
— А ви вже зібралися?
Він нервово скинув бровами, та відповісти не встиг: з–над озера прийшов Федір із снастями, пошпурив їх на землю і загорланив:
— Амба! Досить! Розпочинаємо банкет!
— Цього не буде, — категорично відказав я. — Поки не прилетить вертоліт, я не дозволю усе спожитковувати!
— Євгене Івановичу, панікере наш дорогий! — підійшли до мене з благально простягнутими руками Віктор і Юра. — Та невже ви сумніваєтеся?
— Експропріюйте, хлопці, цього ненависного експропріатора! — вигукнув Федір, і Віктор з Юрою увірвалися у бунгало.
Вони виносили продукти і пляшки, незважаючи на мої благання. Тоді я теж кинувся у бунгало і таки зумів ще заховати під рюкзаки, у самий кут, дві банки консервів і пляшку горілки.
А тоді почалося свято, і я скорився. Ми їли й пили, співали й сміялися; хлопці кинули у ватру всі так тяжко припасені мною дрова, і полум'я бухнуло у випогоджене холодне небо. Потім ми побралися за плечі й з диким криком пішли в танець навколо ватри.
— надривався Федір, і всі ми співали огидну блатну пісеньку про пропащу сім'ю суспільних покидьків.
Та раптом я вихопився з кола, бо побачив на вечірньому небі дивне диво; показуючи рукою вгору, я заволав, перекрикуючи рейвах:
— Зупиніться, негідники! Дивіться, що там діється!
У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла через усе небо світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, синій кольори; бинда, вигинаючись, мов лук, спиналася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на місці зламу утворювалася промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрізноманітніші кольори — усе вирувало, крутилося; з корони, мов із кратера, вилітали вогненні смуги. На мить стало темно, а потім серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися і згорталися, збиралися у тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним фейерверком.
І враз зникло диво. Ми стояли зачудовані біля пригаслої ватри, а тоді помітили, як на північному схилі неба почали з'являтися одна за одною подібні до сочевиці хмари.
— Завтра впаде сніг, — промовив Федір. — Ходім спати, а вранці спакуємо все по–похідному.
Ми з Юрою зайшли в намет. Полягали, і мені, добре захмеленому, здавалося, що лежу на верхніх нарах у бараку і що біля мене лежить не Юра, а отець Григорій Шепетюк із Пилипівки; він дотикається до мого плеча долонею і шепоче: «Євгене, я добре знав твого стрийка Михайла. Розповісти тобі щось про нього?» — «Розповідайте», — відказав я так само, як тоді — у бараку.
Я почав слухати і, слухаючи, уявляв собі живу картину віденських днів Михайлового воєнного життя.
— Не спите, Євгене Івановичу? — повернув до мене голову Юра.
— Не сплю…
— То розповідайте щось.
— Слухай, коли хочеш…
Я почав розповідати, та, видно, розповідь моя була Юрі нецікава, можливо, я більше думав, уявляв, ніж розказував, бо коли уявна картина зникла з–перед моїх очей, Юра вже міцно спав.
Повіки були надміру важкі, ніби не його власні, а приклеєні кимось клаптики сириці, Михайло намагався звести їх з–над очей, та вони безсило падали, проте й стулитися, як раніше, уже не могли, й він крізь вузенькі щілинки між повіками побачив спочатку рівне снігове поле, яке простилалося угорі; Михайло подумав, що лежить розпластаний на дні тухольського ізвору, а стрімкий схил Маківки навис над ним, і ось зараз скотиться із схилу пухка лавина, затулить ніздрі, рот, очі, і він задихнеться, придавлений тягарем снігової повені.
Та замість страху напливало в його свідомість почуття незмірної утіхи від того, що може бачити цю білоту, бо ж хвилину тому, як тільки прокинувся з небуття, панувала довкруж кромішня темрява, і здавив його подих розпачливий жах: те полум'я, яке із сухим тріском викублилось із цівки ворожого карабіна на віддалі двох–трьох кроків, не вбило його, а осліпило й навіки повергло в темну безодню.