Андрій Лаговський

Генеральша сиділа в своїй світлиці й переглядала якусь «смету», що їй написала для її «участка» туапсинська будівельна комісія, коли це увійшли Володимир та Лаговськй. Володимир сів на стільчику, трохи підтомлений з ходіння по сонцю, а професор став позаду нього та й, зіпершися ліктями на його плечі, мов на поручата, притиснувся своєю щокою до його голови. Потім він підійшов до генеральші, що бачив у ній тепер втілену добрість, і, нічого не кажучи, підніс і притулив до своїх губів її руку; вона тихо поголубила його по голові. Потім Лаговський знов пішов до сидячого Володимира і, щасливий, сперся ліктями об його плечі.

«Що за мила дитина отой Лаговський!» — думала генеральша, з лагідним осміхом дивлячись на нього й на свого сина.

«Поет!» — міркував Володимир, почуваючи теплу професорову щоку коло свого виска.

А щасливий Лаговський думав собі: «В Гетевому «Фаус-тові» єсть в одному місці питання: Kannst du dem Augenblic-ke sagen: Verweile doch! Du bist so schon16! Ну, я для себе смію гордовито перевернути цей вірш інакше: Ich kann dem Au-genblicke sagen: Verweile doch! Du bist so shon17... Постій, хвилино, ти — така прекрасна!

VIII

Трохи обговтавшись та обглядівшись у Туапсе за два дні свого побуту, і професор, і Володимир засіли кожен до своєї повсякчасної роботи. Професор писав для Академії наук рецензію на одну математичну розвідку, що прислана була на премію, і багацько порався коло всяких інтегральних вичи-слювань, а Володимир копався в «Судебнику царя Івана III» та в «Уложенії царя Олексія Михайловича». За роботою розмовляти їм доводилося мало, а втім Лаговський помічав, що Володимир іще смутний і не має великої охоти розбалакуватися.

На четвертий день після того, як вони були сиділи на молу, їм захотілося піти зоглядіти дуже гарну на краєвиди шосейну бруковану дорогу, що йде з Туапсе повздовж морського берега, роблячи зигзаги серед прибережних гір, — іде вона на північ, до Новоросійська. Сонце ще не вечоріло і сильно припікало, та за прохолодною бризою, себто вітрецем, що подихав з моря, йти було неважко. Там і сям, серед битого шосейного шляху, на сонці грілися жовті гадюки і, зачувши тупіт од ніг наших пішоходців, із шелестом тікали з битого шляху набік, поміж темну лісову непроглядну гущавину; а вже ж туди ніхто не міг би продертися за ними крізь шпалерну стіну велетенських товстенних ліан, завгрубшки з людську руку, які міцно пообпліталися навкруг деревних стовбурів і суків і перекидалися з одного дерева на друге; а де не видно було ліан, там густо-густо повився на деревах плющ та позаростав усе волохатий сивий ломоніс-клематіс і непролазний, дуже чіпкий і колючий paliurus aculeatus, трохи схожий начебто із акацією; по-тутешньому він зветься «держидерево». Колись давніше отаких гущавин тут не було, ще тоді як жили тут черкеси-шапсуги; тоді були тут славні сади, та городи, виноградники; бо Черкещина вела жваву торгівлю і садовиною з Туреччиною, що присилала в черкеські порти безліч торгових кораблів та фелюк; але тепер, за чверть століття, відколи Кавказьке побережжя спустіло, воно геть позаростало буйною могутньою порослю та й нагадувало непроглядні дівичі ліси та пущі Південної Америки; тепер важко навіть хоч трохи розпізнати які-небудь сліди од колишньої дуже високої хліборобської культури, що цвіла тутечки. Нікого з людей на шляху не зустрівалося, бо яких-небудь новітніх осад та колоній замість покинутих черкеських аулів іще тут обмаль. З гущавини часом чути було рохкання: десь поблизу бродив дикий вепр.