Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
— Еге ж, еге ж, очистив! — буркнув Володимир, перебиваючи його. — Тепер душа в мене стала така чистенька, наче недавнечко вичищена клозетна яма, що позбулася свого золотистого делікатного змісту і стоїть порожня і готова служити надалі своєму високому призначенню.
Лаговський розсміявся.
— Бодай вас! Чого тільки ви на себе не наклеплете! — лагідно дорікнув він. — А ви далі вже не поганьте себе знову: тікайте од зносин із жіноцтвом, то все й буде гаразд... Знаєте, що прийшло мені зараз на думку? Ми, люди, певне, скидаємося на отой молодий кущ зілля, що якось виріс отут на молу (він показав на зілля в розщелині поміж камінням): глядіть, зараз він — свіжий, зелений і буде таким, аж доки не дасть насіння; тоді — всихає, бо вся сила втрачена. Отак, мабуть, і чоловік: доки береже свою продуктивну силу та й не витрачає себе — доти він зостається свіжий, необезсиле-ний... Але простіть... Які наївні дурниці знов я плещу!..
Володимир помовчав, йому хотілося про щось звідоми-тися, але він не зважувався задля дражливої делікатності тієї речі.
— А скажіть, Негг Professor, — насмілився він нарешті, — ви... жінок таки не знаєте? Живете справді аскетом?
— Що ж тут дивного? — без манірності, зовсім природно й попросту сказав Лаговський. — Адже мені три чисниці до смерті. Я слабий, не до жінок мені... Знов же й науці своїй, сухій науці, я оддаюся так сильно, що всякі похоті мусять пропадати... Це, мабуть, усім відома річ. Чув я був колись із народних уст, що в жидівському талмуді точно визначено, скільки разів на тиждень, чи на місяць, чи на рік кожна жінка сміє не то щоб бажати, а попросту аж вимагати од свого чоловіка, щоб він неодмінно прийшов на ніч до неї; ну, так для купця — одна норма, для ремісника — знов друга і так далі, а вченому рабинові норма — один раз на рік, один-од-нісінький раз; і більше ніж один раз на рік рабинова жінка не сміє й добиватися законних подружніх любощів од свого чоловіка, коли він сам не схоче... Такий закон — навіть для здорового рабина... А для хоровитого — ну, тому жінок, очевидячки, не треба!..
— Ах, це я розумію, бо й сам помічав, що книжкою або розумовою роботою геть проганяються всякі сексуальні за-баги. Але ж ви не тільки вчений... ви ж і поет!
— То що?
— Ваші вірші — гарні пісні про кохання... Невже вони не мають реальної підстави?.. Та й узагалі це, здається, психологічний закон такий для кожної поетичної вдачі — мати собі даму серця, виспівувати радість од зустрічі з нею або горе од розлуки з нею. А ваша вдача — поетична.
— То ви думаєте, що кохати даму серця — це значить бажати грішних відносин із нею?! На вашу думку, кохання веде будь-що-будь до блудодійства! — згукнув професор аж обурений. — Ідеального, чистого кохання немає?!
— Я в ідеальне кохання не вірю та й завсіди був думав, що поети брешуть, коли про нього співають. Або роблять так, як Данте: виспівують Беатріче, а сплять із своєю правною подругою Джеммою.
— Ну, коли не вірите, то краще покиньмо цю розмову, — сухо сказав Лаговський, підводячися. — Та вже час іти додому.
— Але сидіть, сидіть! — придержав його Володимир. — Не сердьтеся на мене, бо це я свою власну погану мірку прикладаю до всіх. Я був колись страшенно закоханий, готовий був плазувати перед дамою свого серця, мов найпослідніший раб; я мучився, чому вона мене не любить, нудився, страждав гірше од усяких друкованих поетів... Тільки ж, пам’ятаю, ніколи мене не кидала одна гадка, одно бажання: зменшити віддаль між мною і дамою мого серця на мінус три вершки... Ет, поганець з мене, он що! — махнув він рукою. — Ви святий, а я поганець!
— Нащо ви клеплете на себе всячину? — сказав порушений, засоромлений Лаговський, притягуючи Володимирову голову до себе на груди. — Хіба ж я не бачу, що ви не такий, як кажете про себе, а попросту хочеться вам себе сьогодні бичувати? Бідний хлопче мій!
Він ще дужче пригорнув його голову до себе та й обцілував її... Потім вони підвелися й пішли з молу.
«Чудний отой народ — поети! — думав собі Володимир, ідучи поруч професора і скоса дивлячись на його бліде, виснажене обличчя, що задумливо гляділо на гарне Туапсе. — Невже я себе не знаю, а він мене знає? Невже я справді такий, яким він мене ідеалізує? Ох, недурно кажуть, що поети — брати божевільних... А подивіться на нього — от хто щасливий, так щасливий! Іде — та й жадібно вдихує в себе повітря, аж п’є його, і нюхає його, і задушується з поетичного впою та захвату. Таки так: коли хто щасливий на світі, так то, запевне, він!.. Слабий, хоровитий, на ладан дише — а душа його життєвою гармонією тішиться щонайповнішою, бо має він для життя свої виразні, свідомі завдання... свідомі, органічно відчуті... не знає жодних рефлексій та душевних дисонансів. На здоров’я занепадає він аж так, що смерть не сьогодні-взавтра вирве його, мабуть, геть із сього світу, але дивіться: поки що він весь щасливо сполучений із світовим життям... зв’язаний із життям і з цим світом органічно, кожним своїм фібром, кожним почуванням, кожним наміром, думкою і вчинком,