Ресторан на краю Всесвіту

Він помовчав.

— Ти ба, поглянь, тут зібралися усі-усі. Усі, хто були кимсь.

— Чому були? — не зрозумів Артур.

— Бо наприкінці існування Всесвіту доводиться частенько вживати минулий час, — пояснив Зафод. — Адже все давно відбувалося. Привіт, хлопці, - вигукнув він у бік гігантських ігуаноподібних істот за сусіднім столиком, — як вам велося?

— Це Зафод Бібльброкс? — запитала одна ігуана у іншої.

— Гадаю, що так, — відповіла та.

— Ти ба, це ж така дивовижа, — сказала перша ігуана.

— Дивна штука життя, — сказала друга.

— Воно таке, яким ти його робиш, — сказала перша і вони знову замовкли.

Вони чекали, коли розпочнеться найбільше шоу у Всесвіті.

— Гей, Зафоде, — покликав Форд, намагаючись схопити того за руку, але промахнувся — йому завадила третя випита чарка Пангалактичного полоскального полиску.

Він хитався і показував кудись пальцем.

— Он там сидить мій давній приятель, — сказав він. — Хотблек Дезіато! Бачите он того чолов’ягу за столом із платини у костюмі такого ж кольору?

Зафод спробував прослідкувати за пальцем Форда, але його тільки занудило. Нарешті він побачив його.

— А, отой, — байдуже сказав він, але через хвилю прийшло просвітлення. — Егей, — вигукнув, — та він чи не сотворив колись чого грандіозного! Щось таке, чого ще не бувало. Щоправда, мені він таки не рівня.

— А хто це такий? — запитала Тріліан.

— Хотблек Дезіато! — сказав спантеличений Зафод. — Ти хіба не знаєш?

Невже ніколи не чула про «Небезпечну зону»?

— Ні, - відповіла Тріліан, яка й справді нічого про неї не чула.

— Це найбільша, — втрутився Форд, — найоглушливіша…

— …найбагатша, — підказав Зафод.

— …рок-група в історії… - він став шукати відповідного слова.

— …в усій історії, - підказав Зафод.

— Ні, таки не чула, — сказала Тріліан.

— На тобі маєш, — сказав Зафод. — Всесвіт ось-ось припинить своє існування, а ти ще й не жила. Ти стільки всього пропустила.

Він провів її до столика, де вже втомився чекати на них офіціант. Артур подався за ними. Він чувся розгубленим і самотнім.

Форд пробирався через зал, щоб відновити старе знайомство.

— Гей, привіт, Хотблеку, — вигукнув він, — як справи? Знаменито, що я знову зустрівся з тобою, друзяко! Як живеш-маєшся? Ти виглядаєш чудово, але ж ти й розповнів і вигляд у тебе нездоровий. Чудово. — Він поплескав того по плечі і трохи здивувався, коли це не викликало жодної реакції.

Пангалактичний полоскальний полиск, який шугав у нього в крові, додав йому наполегливості.

— Пам’ятаєш давні часи? — сказав він. — Пам’ятаєш, як ми тусувалися?

Бістро «Нелегал», чи пам’ятаєш? А універмаг «Вузька горлянка», «Жаходром питворама»? Хороші деньки були, правда?

Хотблек Дезіато не став висловлювати своєї точки зору про те, чи справді це були хороші деньки. Але Форд не здавався.

— А коли у нас кишки марш грали, ми прикидалися державними інспекторами охорони здоров’я. Ти пам’ятаєш? І усюди конфісковували їжу і питво? Поки не отруїлися чимось. О, а ті ночі, коли ми з вечора до ранку розмовляли і випивали у просякнутих різними запахами кімнатах над кафе «Лу» у Гретхен-Таун, штат Нью-Вифлеєм, а ти сидів у сусідній кімнаті з гітарою в руках і усе намагався писати нові пісні, а у нас вони викликали відразу. А ти ще казав, що тобі на нас начхати, а ми говорили, що нам не начхати, бо вони нам дуже не подобалися. — Очі Форда зволожилися.