У нетрях темнолісу

— Ве, ве, ве-е-е! — застогнав блукай-бурмило і кілька разів шарпонув його за руку, відводячи її від своєї пащі.

— Ти хочеш, щоб я його видер? — запитав Живчик. Блукай-бурмило кивнув, і з кутиків його очей скотилися дві величезні сльозини.

— Не бійся, — прошепотів Живчик, — я постараюся, щоб не боліло.

Він став навколішки, закасав рукави і ближче заглянув усередину пащі. Зуб, хоч і маленький проти двох велетенських іклів, легко можна було порівняти з невеличкою гірчичницею. Ясна навколо зуба були такі червоні й набряклі, що здавалось, ось-ось луснуть. Живчик обережно заліз у пащу і взявся за гнилий зуб.

Блукай-бурмило відразу ж шарпнувся і різко мотнув головою. Одне гостре, як лезо, ікло ковзнуло по Живчиковій руці, виступила кров.

— Гей! Не рухайся! — закричав хлопець. — Хочеш, аби я допоміг, лежи тихо, наче колода. Затямив?

— Ве-ве! — промимрив звір.

Живчик спробував ще раз. Цим разом, коли Живчик ухопився за зуба, блукай-бурмило не ворухнувся, хоча від болю і примружився.

— Тягнемо і крутимо, — напучував себе хлопець, цупкіше беручись за дупластого зуба. Він приготувався.

— Три… Два… Один… Гоп! — закричав він.

Живчик цупив зуба до себе і водночас розхитував його. Він тужився щодуху, подавшись усім тілом назад, не забуваючи крутити зуб то в один бік, то в другий. Зуб хитався і рипів, аж це нараз корінь видерся з ясен. З рани ринула кров із гноєм. Живчик упав на землю. Зуб був у нього в руках.

Блукай-бурмило зірвався з землі, його очі несамовито блищали. Він вищирився, почав гамселити себе у груди, і тиша Темного лісу розлетілася на друзки від його оглушливого рику. Наревівшися до хрипоти, він накинувся на ліс довкіл себе. З коренем вилітали з землі кущі, падали долу дерева.

Живчик із жахом спостерігав за цим неподобством. Мабуть, від болю тварина геть ошаліла. Він через силу підвівся і спробував був утекти, поки це буйне створіння не обернуло свого гніву проти нього…

Та було вже запізно. Краєчком ока блукай-бурмило помітив хлопця. Він розвернувся. Жбурнув геть викорчуване деревце.

— Ве! — проревів звір і посунув до нього, блимаючи божевільними очима та шкірячи зуби.

— Ні, — прошепотів Живчик, перелякавшись, що зараз його розшарпають на клаптики.

За мить блукай-бурмило уже нависав над ним. Хлопець чув, як масивні лапи змикаються навколо нього, відчув запах старого моховитого хутра, коли звір міцно притис його до своїх грудей.

У такій позі й завмерла ця парочка. Хлопець і блукай-бурмило, що вдячно обіймали один одного під розрідженим полуденним світлом Темнолісу.

— Ве-ве, — нарешті проказав блукай-бурмило і послабив обійми. Він показав лапою на пащу і запитливо пошкріб голову.

— Твій зуб? — зрозумів Живчик. — Ось він, тут, — і він уклав його блукай-бурмилові в розчепірену лапу.

Дуже делікатно, як на свої розміри, блукай-бурмило взяв зуба і потер його об свою шерсть. Потім наставив його проти світла, щоб Живчикові було видно дірку, яка наскрізь проїла зуб.

— Ве, — сказав він і торкнувся оберегів на Живчиковій шиї. Потім тицьнув зуба назад хлопцеві.

— Ти хочеш, щоб я почепив його собі на шию? — здогадався Живчик.

— Ве, — погодився блукай-бурмило, — ве-ве.