У нетрях темнолісу
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: Twig Saga #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-259-2
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «У нетрях темнолісу». Краткое содержание книги:
Про неймовірні пригоди Живчика у нетрях Темнолісу і йдеться у першій книжці «Легенд Світокраю».
Ілюстрації Кріса Рідела
Переклад з англійської Анатолія Сагана
— Звіртеся на мене, паничу Живчику, — шанобливо відповів гоблін, і при цих словах Живчик відчув, як в обличчя вдарив прохолодний протяг.
Хлопець заплющив очі і вдихнув свіже повітря. Коли ж він їх розплющив, то гобліна вже не було. За мить, на повороті, Живчик побачив світло. Сонячне світло! Воно лилося крізь високий арковий прохід!
Живчик кинувся бігти. Він мчав швидше і швидше, заледве вірячи, що врешті йому вдалося знайти вихід. Ось останній тунель… а тепер через залу… та й квит!
— Дяка небові! — заволав він.
Перед ним стояло трійко бражних гоблінів. Вони обернулись і тупо вибалушили свої вирла.
— Все гаразд? — підбадьорливо запитав Живчик.
— Із нами все гаразд? — спитав один із них.
— Наша Пані-матка хотіла отруїти нас, — сказав інший.
— І ми її покарали, — докинув третій.
Перший гоблін устромив жалісний погляд у свої босі ноги.
— Проте ми трохи погарячкували, — сказав він. Інші закивали головами на знак згоди.
— Хто тепер нас годуватиме? Хто оборонить нас від темнолесника? — заскімлили вони.
І всі троє несподівано розрюмсались.
— Нам так її не вистачає! — заголосили вони в унісон. Живчик знову зміряв поглядом бруднючих гоблінів, їхні жалюгідні лахи і пирснув.
— Вам би не завадило самим подбати про себе, — зауважив він.
— Але ж ми й так уже втомлені та голодні, — не переставали скиглити гобліни.
Живчик метнув на них сердитий погляд.
— Ну… — він затнувся. Хлопець мало не сказав: «Ну то й що?», достоту так само, як колись оця, тепер уже безпорадна трійця озвалася до нього на початку. Та він не був бражним гобліном.
— Я теж, — сказав він просто. — Я теж хочу їсти, аж шкура болить.
І з цими словами він подався геть від гоблінської колонії, перетнув двір і почимчикував далі у глиб довколишнього Темнолісу.
Розділ восьмий
Блукай-бурмило
Живчик розстебнув свою хутряну куртку і рушив у дорогу. Вітер змінився, і в повітрі витав запах осені. Погода була мінлива, як і все в цьому підступному Темнолісі.
Ліс навколо хлопця повнився дзюркотом: недавно випав сніг і тепер швидко танув на верхівках дерев. Ще пашіючи теплом, Живчик зупинився, заплющив очі і звів лице догори. Крижані краплі бризнули йому на обличчя. Вода була прохолодна і свіжка.
Раптом — бац! — щось важке і велике вдарило Живчика по голові, таке важке, що аж звалило його на землю. Він лежав тихесенько, не важачись повернути голову. Що ж це його вдарило? Невже темнолесник? Може, це страховисько і справді існує? Якщо так, то яка користь зі страху? Живчик розплющив очі, зірвався на рівні ноги і вихопив ножа.
— Де ти? — закричав він. — Ну ж бо, покажись!
Та ба, нічого не трапилося. Нічогісінько. Тільки й чути було, що безперервне цяпання краплин із дерев. Потім бахнуло вдруге. Живчик обернувся. Величезна шапка снігу, зіслизнувши з гілля над головою, пригнула до землі віття дерикуща.
Живчик провів рукою по голові. У чуб набилося повно снігу. Сніг був скрізь. Хлопець засміявся.
— Сніг, — мовив він. — Тільки й усього. Просто сніг.
Живчик ішов далі, а капіж посилювався. Зливаючись, краплі дзюріли додолу цівками і оберталися на бучну зливу. Незабаром Живчик змок до нитки, і що далі він заглиблювався в ліс, то болотистішим ставав ґрунт. Кожен крок давався через силу, а тут ще й голод дошкуляв.
— Я востаннє нормально попоїв, коли ще був у живолупів, — бурмотів він. — Самому тільки Небу відомо, як давно це було.
Живчик звів очі догори. Яскраво світило сонце, і навіть тут, стоячи під деревами на землі, якої лиш подекуди сягало світло, він відчував його життєдайне тепло. Від вологої поверхні вгору здіймалися тендітні закрутки туману. Живчик і собі почав парувати, щойно висохла волорогова шкура.
Щохвилини давався взнаки голод. Він сидів у шлунку і шкрябав по його стінках. Він нетерпляче бурчав.
— Знаю, знаю, — сказав Живчик. — Тільки-но я щось знайду, відразу ж поділюся з тобою. От тільки де те щось?
Дійшовши до дерева з темно-фіолетовими плодами, він зупинився. Деякі з круглих, налитих плодів уже перестигли, і з-під порепаної шкірки на землю стікав золотавий сік. Живчик облизнувся. Плід на вигляд був такий солодкий, такий соковитий, такий смачний.
Він звівся навшпиньки і зірвав один.
Плід був м’який на дотик і з хлюпітливим звуком відірвався від живця. Хлопець покрутив його в руках. Потер об хутро накидки. Повільно, страх як повільно підніс до рота...