Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
З самого дня свого народження, з першої хвилини життя, СРСР став мирною країною-будівником.
Почавши будувати соціалізм, аби вже потім побудувати комунізм, будували весь час, впевнено шарахаючись з боку в бік. Будували все, що можна, а що не можна — будували враз.
Під керівництвом «розуму, честі й совісті епохи» — Комуністичної Партії СС — Леніна-Сталіна-Хрущова, а ось тепер — і Брежнєва, будували шаленими темпами, галопом скачучи вперед, хоч і залишаючись на місці.
Але траплялося весь час щось незбагненне, з тим будівництвом, просто чортівня якась!..
Проектували, будували, запускали посеред пустелі Середньої Азії фабрику дитячих іграшок — в кінці конвеєра мали нормальні боєздатні кулемети ДШК калібру 12,7 мм.
Дотримуючись кожної літери, кожної рисочки проекту, будували у степах Киргизії завод з виробництва шахтних вагонеток; не відступаючи ні на йоту, згідно креслень і технічних умов, робили деталі і збирали їх до купи — з воріт, грізно повертаючи баштою, виїздив важкий танк ІС-2 з гарматою калібру 122 мм, та трійцею кулеметів.
В глухій сибірській тайзі, між сопок, всередині гори, ставили завод по виробництву дитячого харчування, дотримувалися рецептури до міліграма — мали бойові отруйні речовини: іприт, люїзит, зарін, зоман.
Приймали рішення на Політбюро, планували, починали будувати — прямо посеред тундри; ставили устаткування, запускали завод з виробництва плугів та серпів з молотами, починали процес — отримували реактивний МіГ-25, «Foxbat за класифікацією НАТО. Доводилося і злітно-посадочну смугу проектувати та будувати на вічній мерзлоті…
На суднобудівній верфі, неподалік від Архангельська, у непримітній бухточці проектували і будували величезний пасажирський супер-теплохід, кращий, ніж славнозвісний, але затонулий «Queen Elizabeth» — отримували протичовновий крейсер типу «Москва» проекту 1123 «Кондор».
У Томській області, серед диких лісів, у непрохідних хащах, розігнавши ведмедів, побудували найновітнішу фабрику з випуску вітамінів для малих народів Півночі — отримали атомну станцію з ядерним реактором типу ЕІ-2, відпрацьоване паливо з якого випадково відповідало параметрам сировини для ядерної зброї. Ну, і довелося будувати ще й реактор АДЕ-3, аби виробляти той непотрібний нікому плутоній…
І так — постійно!.. Вже що не робили, як не дотримувалися, кого і як не карали — а воно все на зброю виходить… Просто жах якийсь!
Потім подумали (бо ж — «розум епохи»!): а може, воно й на краще? Оскільки давно відомо: хочеш миру — готуйся до війни.
І лише раз, будуючи автомобільний завод, вони в кінці конвеєра отримали таки автомобіль! Ну… не зовсім автомобіль… «Москвич», одним словом. Тому дали заводу ім’я «Ленінського комсомолу», бо тільки комсомол міг будувати такі машини-виродки.
Взагалі, комсомол — як хто не знає — то була в ті часи така собі молодіжна організація, що кувала-шмякала кадри для Партії СС
і могла завалити геть-чисто будь-яку справу. І постійно це робила.
І всі українські сьогоднішні політики, навіть наймолодші, вийшли з того комсомолу. То чому ж дивуватися, що так живемо?! Абсолютно нормально живемо!.. Абсолютно!
А так, взагалі, та країна СРСР була наскрізь мирною і скрізь та завжди боролася за мир. І несла цей мир, разом з соціалізмом, у всі країни світу.
Бо світовий соціалізм був СРСРу конче потрібен, аби на занедбаному соціалістичному хуторі під назвою «Варшавський договір» ніхто не засумнівався у вірності обраного шляху, що веде до безповоротного, хоч і наскрізь химерного, комунізму.
А от інші країни, в силу своєї відсталості та розумового недорозвитку, соціалізму хотіли… недуже… Скоріше-дуже не хотіли, гидота мерзотна! — тому треба було діяти розумно, непомітно і крадькома, нишком: ламати віру, підривати устої, коїти вбивства-перевороти, організовувати масові маніфестації, заколоти, громадянські та інші війни, терористичні акти, голод, епідемії страшних хвороб тощо.
Аби потім вгамовувати, лікувати, годувати, обдаровувати. І — вчити, як жити правильно, по-ленінські, щоб прийти до світлого майбуття всього людства. Бо досі вони там не жили — існували, бидло, не маючи пломенистої мети. І ось, нате!.. — їм майже безкоштовно дарували мету, з щирою посмішкою прищемивши дітородні органи дверима.
Правда, за досягнення цієї мети треба було віддати життя, багато життів, мільйони життів! Але то — дрібниця на дорозі до Великої Мети — щастя ВСЬОГО людства! Разом.