Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
І поважні, розумні й талановиті люди біліли обличчями, сивіли скронями і покривалися зморшками, і захлиналися водою, ковтаючи пігулки, і намагалися пояснити, що є вагомі об’єктивні причини, через які вони не можуть зробити те, що від них вимагає Партія.
Та ті причини були вагомими для них, а не для Партії, яку тут уособлював миршавий і великий одночасно Шерстохвостов.
Для Партії було ясним і зрозумілим лише одне: 100 % плану — це мінімальний мінімум, і ніяких причин для його невиконання немає і бути не може! Старе устаткування, малі зарплатні, нестача житла, продуктів і всього потрібного у крамницях — прості відмовки керівників, що не вміють чи не хочуть працювати, а значить — не гідних своєї посади!
Відсутність пістолета Вілен навчився замінювати поглядом, інтонацією, мовчанням, похитуванням головою, постукуванням по поверхні столу. І діяло це не гірше за зброю. Навіть краще.
Його боялися і ненавиділи, з жахом чекаючи на кожну появу, а потім довго відхекувались та ковтали горілку гранчаками — більше нічого не допомагало повернутися до відносно нормального стану. Але — наступного місяця давали 101 % від плану.
А для Віл єна Петровича всі ці люди, що стояли нижче за нього, були і залишалися бічами та биками, яких треба регулярно товкти в пики, як не фізично, то морально. Що він і вмів, і любив.
Бо іншого не знав і не усвідомлював.
Його тесть, пломенистий комуніст Балига, теж ріс, теж поки що в Києві, але вже широко розчепірившись на Москву, пестуваний вірною дружиною, що легенько і твердо штовхала чоловіка в спину — вперед, до нових інфарктів-інсультів. їй дуже хотілося у ту Москву. Чому — й сама не знала докладно, але — ну дуже хотілося, до сверблячки!..
Юрій Іванович сьогодні був відповідальним за ідеологію аж на самому українському верху: у Політбюро ЦК КПУ, змінивши на цьому вкрай важливому посту всіма коханого Маланчука. Він, як і попередник, боровся з дисидентами, націоналістами, українофілами, русофобами та іншими підлими ренегатами радянської віри. Керував і наглядав, аби не заблукали — погань невгомонна! — остаточно самі, та не збили з вірного комуністично-московського шляху всенародно щасливу Радянську Україну.
Зустріч з Балигою нікому з цих недовірків не обіцяла не те що чогось доброго, а навіть спокою, забуття від рідної влади. Після спілкування з хазяїном кабінету митці виходили в приймальню мокрими і виснаженими, назавжди запам’ятавши ці липкі очі, що присмоктувалися просто до мозку, розшукуючи там найменші ідеологічні плями, аби потім, різким і миттєвим ударом напруги комуністичних ідеалів, стерти ті плями один раз і назавжди. Вони вже ніколи не забували ті очі, навіть у наскрізь п’яних снах, коли у безбережжі оковитої топили своє безсилля, свою розпуку, свій талант. Хто ж забував і не ламався, тих гнали в тюрми, в психлікарні, в двірники, в кочегари, гівно качати: хочете правди життя?! — то-нате! їжте, жеріть, не захлиньтеся!..
Самих «розумних» і непокірних везли до Сибіру, в Мордовію, на Крайню Північ, Далекий Схід — аби там, серед хронічних кримінальних злочинців, у нелюдських умовах життя концтаборів, ці паскуди-дисиденти, що прагнуть якоїсь «свободи», навчилися цінувати вільне життя за радянської влади і дійсну свободу, яку дає лише усвідомлена необхідність, сформульована для «всього прогресивного людства» Леніним.
Стібаючи понад самою землею батогом марксистсько-ленінського вчення, Юрій Іванович викошував щедрі запашні луки українського розмаїття до акуратного газону стриженої соціалістичної партійності, ще потім — з корінням видираючи миколайчуків, стусів, бикових, Костенків, некрасових, чорноволів, ольжичів. Та пестуючи, поливаючи, підсипаючи добривами гарну запашну клумбу з босюр, горнійчуків, погребельних, грачів, равличків та кірісів.
Митці більш обачливі та вільні від дурного патріотизму тікали до Московії, аби там продертися і видряпатися, аби залишитися самим собою, зберегти своє «я» — хай і без рідної мови, без нелукавої щирої землі під ногами, без пролісково-синього глибокого неба над головою.
Аби потім любити і ненавидіти свою дитячу батьківщину, хотіти назад і боятися, бачити у снах і плакати… від жалю за нею і за собою.
Сподіваючись і не вірячи.
Квінтер
Зрідка, як сьогодні, раніше звичайного повернувшись додому, Вілен брався за книжку. Не тому що так вже подобалося читати — треба було. Посада зобов’язувала.
Книжки добирала Динера, яка зналася на літературі. Поки він працював і ліз нагору, закінчуючи то ВПШ, то Академію профспілок, то Курси Крою та Шиття від КДБ, де навіть із кінчених профспілкових ідіотів робили достойних керівників радянської влади, вона теж не байдикувала: і кандидатську захистила, і докторську, паралельно виховуючи їхню доньку, їхню Мариночку; яку народила рівно через дев’ять місяців після весілля… І тепер викладала в університеті.