Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
— Як це трапилося?.. — налякано спитала Динера, підходячи. — Чи він живий? Як він упав?
— Перечепився я і повело мене вбік, ледве сам не гепнувся… От він і втратив опору. Але нічого, через годину отямиться і піде далі. А чи живий… Такі не вмирають. Вони — вічні.
Петро сидів за столом, заставленому полумисками з неторканою їжею, двома повними пляшками горілки, чистими тарілками і чарками та мискою з нарізаним хлібом. Перед ним була маленька тарілочка з огірком, окрайцем хліба, шматочком сала. І повна чарка.
Сидів, важко зсутуливши плечі, спершись руками на стіл і низько нахиливши голову.
На тумбочці під стіною, якраз проти нього, стояла фотографія Мотрі — в рамочці, обгорнутій чорною хусткою, а перед нею — чарка тонкого скла з вином, накрита скибкою хліба з сіллю. І горіла церковна свічка, спливаючи пахучим темно-жовтим воском.
Сьогодні — сороковини по Мотрі. Петро і стіл приготував, і людей запросив… Але в колгоспі влітку і в вихідні працюють, не розгинаючись, а вже у будень день… Тож і немає нікого. Хіба увечері прийдуть…
Ось і залишився він один… Вже сорок днів, як…
Сорок днів немає Мотрі. Сорок днів, як сам. На всій землі — один… Сирота. При двох синах дорослих — старий сирота. Що вони є, що немає їх… Навіть на похорон матері не приїхали. Навіть не відписали, чому… Навіть потім, до сьогодні…
Одинока сльоза покотилася по зморшкуватій щоці, застигла в куточку губ — маленька, солона і гірка.
Нараз рипнули двері, Петро підняв голову та й закляк: на порозі стояв Вілен з якоюсь дівчиною, розглядаючи після яскравого надвір’я прохолодний присмерк хати.
— Чи є хто? — спитало з порога. — Бо не бачу майже…
- Є… Заходьте… — Озвався Петро.
— Здрастуйте, тату! — привітався гість, зробивши два кроки. І дівча тихенько прошелестіло:
— Добрий вам день…
— Проходьте, сідайте… — Петро не підхопився, навіть не ворухнувся: як сидів, так і залишився. Чи то від несподіванки, чи просто сил не стало. Навіть не повернувся на стільці до гостей. Що ж ховати маму не приїхав?.. І брат твій… Хай йому вона не рідна була, а ти?… Навіть не написали. Обидва. І тобі… за партійними справами не стало часу поцілувати маму наостанок?
— Не склалося… був у відрядженні. Я ось гроші привіз, — Вілен сягнув до кишені, дістав купу червоних папірців по десять карбованців, підійшов до столу і поклав на край. — Тут — п’ятсот рублів… Роздаси борги, щось тобі залишиться. Як мало, то я додам.
Динера стояла поряд, обіруч тримаючись за руку нареченого.
— Що мені твої гроші!.. — чи не простогнав Петро, сумно похитуючи головою. — Коли немає дітей, ніякі гроші не допоможуть. А в мене — немає… Загубив їх десь. Чи зі своєї вини, чи з їхньої — не відаю, але раз навіть маму не приїхали ховати, біля батька постояти, то — не сини вони… І чи ж піднімеш маму нашу хоч якими грішми?.. — Він болісно і сумно видихав фрази, по одній, широко, по-дитячому здивовано розплющивши очі. -Гроші треба були раніше: на ліки, на обстеження, на операцію. Зараз вона вже перед Богом, а там інші гроші: її чиста душа та добрі діла за життя.
— Це — там. А тут гроші ніхто не відміняв. Комунізм, я точно знаю, ще не скоро. Тож візьми. Зайвими не будуть, — відмахнувся на те син.
— Ні!.. — Петро розвернувся на стільці, піднявши голову. — Забери їх. Не хочу і не візьму твоїх грошей! Шматка хліба в тебе не візьму, хоч голодний буду!
Його очі були майже білими — чи від болю, чи від напруги, що вже давно розривала груди.
— Не за себе — за маму. Яка без бідкання про тебе — дня не прожила, без згадки про тебе їсти не сідала. Яка тебе, коростявого та немічного, ще немовлям, кілька разів з рук смерті витягала! Бо ти народився, аби одразу вмерти. То лише її молитвами живеш на цьому світі, лише їй маєш дякувати. Бона тебе в голодному сорок сьомому — тобі лише рік був — майже собою годувала, сама на ногах триматися не могла та не зважала на те, від тебе не відповзаючи… І як ти подякував?.. Як віддячив?! — Батько вже підвівся на ноги і стояв — натягнутою струною, зсушений і почорнілий від горя. — Я впевнений, ти навіть не знаєш, як звали твою маму!
— Тю!.. — аж роззявив рота Вілен. — Ти мене що, за ідіота маєш?.. Мотрею її звали! Ще спитай, як люди небо називають!
— Отож, я й кажу… — враз якось поник плечима і сумно відвів очі Петро, махнув рукою, відвернув голову до вікна і застиг. — А її звали… Мальва… — І нараз посміхнувся: так лагідно, так ніжно, так добро, згадавши, як молода Мальва, ще не дружина, просто кохана дівчина, вперше його поцілувала, ніяковіючи і бажаючи цього. І це було, для нього, лише вчора… — Але мама соромилася свого гарного імені, говорила, Що не гідна його, то й називала себе все життя Мотрею… А коли ми з нею познайомилися, наприкінці війни, в Бухаресті, вона була Мальвою Маленко, сержантом медичної служби. А я — лейтенантом зенітної батареї, -він помовчав і глянув на гостей. -І в паспорті у неї було — Мальва… Тепер думай: ідіот ти, чи…