Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
А вже як виїхали на тра-а-а-аасу!.. та водій натиснув на га-а-а-аз!.. — то понеслися так швидко, аж дух перехопило!.. Майже шістдесят кілометрів на годину!!!
Мотор скажено вив на межі ультразвуку, закладаючи вуха щільно пресованою ватою, спинки передніх сидінь безжалісно тиснули в коліна, і молодята мусили задирати їх майже до вух; колеса гупали по дорозі, виляли збоку в бік та підстрибували на рівному, від чого машину трусило, кидало і розгойдувало; під підлогою щось скреготало, сухо лускало і дзенькотіло. Всередині чадно смерділо бензином і горілим мастилом. Голови упиралися в низьку ребристу стелю цього апарата для пересування, а з усіх щілин дуло так, що сльози бігли безперестанку.
Крізь немиті вікна здавалося, що придорожні дерева налякано тікають від дороги, в поле, подалі від престижної радянської машини «Москвич» — аж листя з них сиплеться від жаху.
Говорити було неможливо: і не почуєш, що відповідають, і задихнешся чадом, роззявляючи рота, і відкусиш язика під час чергового підстрибу. І добре, якщо хоч зуби залишаться…
У Сутінки приїхали вже по обіді. Виповзаючи біля батьківського двору з «Москвича», майбутнє подружжя мало вигляд радянських партизан, що вийшли з гестапівських катівень після тижня жорстоких тортур. (У катівнях КДБ такого ж результату досягали за день).
Динера схудла кіло на п’ять і стрункістю стала схожа на юну білявку Сумську, тільки з розумом в очах. Бідолашна дивилися навколо і нічого не бачили. Вона безпорадно хиталася на паралізованих розчепірених ногах, виставивши перед собою для рівноваги руки, враз і геть розучившись ходити.
Вілен виліз як випав, сперся, наче повісився тілом, на паркан, і глибоко вдихав, ковтаючи свіже сільське повітря, що пахло коровами, живою травою, свіжими дошками і дров’яним димком з печі. І мотав головою, наче бик, якого вдарили в лоба кувалдою. «Краще б я ще тричі у спінений Канхой стрибнув! Або до бічів пішов без пістолета…» — приходячи до тями, подумав блудливий син.
— Ми що, і назад на ЦЬОМУ поїдемо? — з панічним жахом спитала Динера, вже трошки зменшивши амплітуду коливань свого тіла, але ще не згадавши, як ходять. Її волосся, роздуте протягами в машині, стирчало в різні боки, роблячи схожою на фурію або молоду Медузу Горгону. — Може, до Києва пішки підемо, га? — Милуватися нею зараз міг би лише запеклий садист.
— Думаю, до того часу ми трохи оклигаємо… — синіми губами припустив Вілен, важко відклеюючись від паркану, утробно відкашлюючись і випльовуючи шматками сажу з рота.
Потім він закинув голову вгору, до неба, до сонця, і заплющив очі, приходячи до тями.
У траві дзюрчали коники, поруч «кокали» кури, риючись у пилюці; протяжно відгорлавши життєстверджуюче «ку-ку-рі-ку!!!» ляскав себе крилами півень на паркані, десь мляво брехали невидимі собаки, сварилися горобці на акації, а в дальньому лісі зозуля обіцяла комусь довгі роки, розщедрившись від погожого стиглого дня…
— Што, падла, прієхав?.. — почулося збоку, і з зусиллям розплющивши очі, Вілен побачив вічного керівника знедолених розумом — Курваєва, вже напівп’яного, що підстрибував на протезі, відмахуючи милицями, по вулиці, до двору Петра Шерстохвостова. — Как мать родную хараніть, так хєр! Токо щас з’явілся! А я ж тібьє як хрьосний, я ж тібья легістріровав!.. Щитай, життя тібьє дав!.. Путьовку у жизінь! Ати, здохляк!.. — Він був геть постарілим, наскрізь пропитим і пропітнілим, але таким же дурним як завжди.
Це був лише початок монологу — не до кінця п’яний Курваєв коротко не говорив.
Тут у Вілена, що враз оцінив небезпечність ситуації, спрацювало нароблене давно, ще в тайзі, з бічами. І він миттєво став Льопою: широко розставив руки, як для обіймів, і пішов назустріч Курваєву, воркуючи:
— Сергію Поліграфовичу, дорогенький!.. Скільки років не бачилися! А я вас часто згадую!..
Той здивовано замовк, потім теж розкинув руки, тримаючи в повітрі милиці, і рвучко нахилився назустріч Білену, аби впасти в його обійми. Та Льопа, швидко і м’яко, ступив убік і під задерту руку Курваєва, непомітно вдаривши носком черевика в гумовий пістон знизу протеза і цим прискоривши рух вічного голови вперед, в самим же і створену порожнечу.
Курваєв широко, зі всього маху, просвистів донизу, шарахнувся пикою об землю, аж загуло і забряжчали милиці, відлітаючи вбік, завмер розіп’ято і заюшився кров’ю.
— О-о-о, то ви вже забагато випили! — забідкався Льопа, повертаючись у Вілена і нахиляючись над нерухомим тілом. — То полежте, відпочиньте: погода гарна, земля тепла… На м’якій травичці, на свіжому повітрі… І не треба так багато пити! То шкідливо… кауть.