Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Перший з них здобув собі історичне імя, як реформатор василіянського чину та як автор меморіялу до папського престолу, в якому він заступається не тільки за своїми однодумцями-уніятами, але й за всім українським народом, виставленим на утиски й зловживання польського уряду, й душехватства латинського духовенства.
Другий з них - Касіян Сакович, перший ректор братської школи в Києві й автор чи редактор відомих віршів на похорон гетьмана Сагайдачного, подібно, як Смотрицький, відцурався православя, й вступивши до єзуїтського манастиря в Кракові стріляв відтіля памфлетами на православя та його приклонників.
Драматичне письменство
Драматичне письменство не виросло самочинно з українського грунту; його перші зразки були перещеплені до нас з Заходу, що теж призабувши на клясичну, греко-римську драматичну спадщину, почав творити свої «містерії», «моралі» та «міраклі» на маргінесі христіянської богослужби. Там, де латинський.текст або сама суть богослужби була незрозуміла для ширших мас, старалися пояснювати й унагляднювати представлюванням Христових страстей, епізодів з життя Богородиці й святих, всяких чуд і моральних научувань, переведених на моно- й діяльоги, та обєднаних спільною композицією драматичної акції. Надхненням для тої драматичної творчости була церква, а її прибіжищем, тісно з церквою звязана школа. Шкільною драмою, твореною на канві богословських тем, послугувалися не тільки католики але й протестанти, та найбільших успіхів у тій ділянці духової культури досягли єзуїти. Вони то виставляли свої довжелезні драми-містерії та міраклі, а щоб бува слухачі не поснули, в антрактах додавали «інтерлюдії» та «інтермедії» з побутовими сценками та сміховинками з реального життя. Так з простого зацікавлення новинкою, як теж для протиділання ворожим впливам на українську культуру, українці переймають від єзуїтів тип шкільної драми, разом з її «інтермедіями» та «інтерлюдіями».
Вже Іван Вишенський, що лякався усяких новинок, нарікає на київських духовників, мовляв вони «трудитися в церкві не хочуть, тільки комедії строять та грають». Але нової хвилі Вишенський таки не спинив у ході. Живі змістом і загально приступні, своєю народньою мовою, інтермедії найшли в нас пригожий грунт для розвитку й поширення. Започатковує рух Галичина, а в ній Львів. Як це не дивно, але батьком нашої інтермедії став католицький священик Яків Гаватович (1598-1679), що свою пасійну драму п. з. «Трагедія або візерунок смерти пресвітлого Івана Хрестителя», виставлену в 1619 р. на ярмарку в Камінці Струмиловій, уріжноманітнив двома народніми інтермедіями, про школяра, що продав кота в мішку, та про хитрого Дениса, який зїв пиріг на очах трьох претендентів на нього тому, що йому приснився найкращий сон. Драма була виставлена по польськи, але інтермедії були українські. В черзі перших українських драм слід згадати «Трагедію Хрістос Пасхон», львівського печатника Андрія Скульського (1630 р.) та «Розмишленія о муці Христа Спасителя нашого, при тому весела радість з триумфального єго Воскресенія», написана львівським черцем Йоанікієм Волковичем (1631 р.). Сюди належать і безіменні драми «Містерія страстей Христових» та «Слово о збудуванню пекла», що їх виставляли учні брацької школи у Львові. Особливо цікава своєю композицією й віршованим складом, що нагадує подекуди козацькі думи, остання драма.
В міру того, як Київ, з своєю могилянською колегією почав вибиватися на чоло українського, культурно-національного руху, починає й тут розцвітати й драматична творчість. Драми складають тут учителі поетики, а виставляють їх «спудеї» перед всіми учнями колегії та запрошеними гістьми.
Одною з перших драм, створених на київському грунті, була «Трагедія про Йосифа прекрасного», виставлена в 1630-их роках. Далі пішли такі речі, як «Олексій чоловік божий» (1673 р.), «Дійствія на страсти Христові», «Царство натури людської» (1698 р.), «Мудрость предвічная» (1703 р.) та інші. Писані вони з обовязку, ніби професіоналістами, без таланту й захоплення, до тогож особливим «академічним язичієм», вони не викликали вражіння на глядачах і поза академічні мури не вийшли. Поза академією процвітали не ті важкі й абстрактні «драми», але деклямації та «діяльоги», що їх складали й виголошували самі студенти; в народній мові порушували вони справи й питання, які турбували глядачів, байдужих для тонкостей офіціяльної, академічної драми.