На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Може, ця молитва була досить пацифістська й не відповідала завданню — виховати мужніх старшин для української армії, бо в моїй сотні, крім Величківського, її ніхто не знав, але вона була далеко змістовніша за «Отче наш», співаний до того ж слов’янською мовою, і не забирала б стільки часу ввечері, коли стомленим за день юнакам хотілося мерщій покінчити з церемоніялом і відпочити.

Щодня надходили радісні повідомлення: після падіння Жмеринки впала Вінниця, Козятин, і українське військо успішно просувалось далі в напрямку Фастова; на південному фронті здобуто Вапнярку; на сході наші частини підступили до Умані й Білої Церкви; на півночі Галицька армія здобула Бердичів і Житомир.

Поляки, захопивши на Волині Луцьк, Рівне й Крем’янець, а на Поділлі дійшовши до Збруча, спинились, і з ними укладено перемир’я; про недавні бої з ними нам, юнакам, нагадував лиш один полонений польський жовнір, що був помічником шкільного кухаря й носив до похідної кухні воду та дрова. З усього видно, він був цілком задоволений з своєї неволі, де йому не загрожувала ніяка небезпека й завжди був ситий, тож і на думці не мав тікати до своїх за Збруч, хоч це було вельми легко здійснити.

Чимраз більше мені ставало нудно в юнацькій школі. Якого дідька я тут без потреби муштруюсь, давно засвоївши цю нескладну військову науку, коли на фронтах довершується звільнення Правобережної України? Чи ж не на фронті моє місце в цей вирішальний час?

Нікому нічого не кажучи, я одного дня по обіді спокійно вийшов за село й попростував до Кам’янця.

Увечері я вже був у Пархоменка, дуже здивувавши його своєю появою.

— Не про мене вчитись на старшину, коли з природи я рядовик, — пояснив я Пархоменкові своє дезертирство з юнацької школи і додав: — Завтра з першим же поїздом їду на фронт, а сьогодні дозволь мені переночувати в тебе.

Пархоменко радо запропонував мені розташовуватись на своїй канапці, а я став розпитувати про свіжі новини.

— Позавчора в Жмеринці заарештовано отамана Божка, коли він, прибувши туди з ешелоном своєї Січі, вийшов прогулятись по перону. З наказу штабу Дієвої армії комендант вокзалу й два польові жандарми схопили Божка, але той вчинив опір, під час якого один жандарм вистрілив і вибив Божкові око… Учора Божка привезли До Кам’янця й посадили в тутешню в’язницю, а Січ розформували.

— Який отаман Божко? Що за Січ? — не міг зійти я з дива.

— Невже нічого не чув про цього дивака? Тоді слухай, що розповів мені мій земляк старшина, котрого послали з таємним наказом до Січі, Де він мало не втратив життя.

І Пархоменко став оповідати незвичайну навіть для УНР історію кошового отамана новітньої Запорозької Січі — Божка.