Чотири пори життя

Мені здавалося, що я пручаюся кожною клітиною свого молодого тіла, однак якась страшна, майже дика, надпотужна сила шалено несла мене по нескінченно довгому безбарвному коридору, в туманному кінці якого маячіла постать у білому. Не знаю, хто до кого наближався швидше: вона до мене, чи я до неї. Але з невиразної постаті раптово зробилася висока жінка спиною до мене.

Широкий, вільний хітон ховав обриси тіла, однак, безперечно, це була якась красива жінка з довгим білим волоссям, що безладно і безшелесно тріпотіло позаду неї, випромінюючи щось магічне і досі незнане сполоханому моєму зору.

Довкіл Жінки у білому було тихо й безвітряно, але її волосся чомусь мінилося, як у манекенниці з обкладинки «Pari Match». Чар невідомої краси міг спантеличити кого завгодно, не те, що мене, раптово зневолену і легко переможену чужою жінкою. І тоді невідома сила грубо штовхнула мене до розкішного хітона. Та миттєвий страх ударив межи очі: не відкриваючи обличчя, Жінка повільно простягала до мене руку з чорною колючою квіткою.

Наче загіпнотизована, я дивилася на жахкий, переливчастий колір пелюсток, майже відчуваючи колючки на стеблі, — однак уже була неспроможна опиратися її отруйній притягальній силі, тому й летіла до тої квітки з подвоєною швидкістю, не маючи сил опиратися невидимій силі, лише краєм помутнілої свідомості розуміючи фатальність цього польоту.

Що ж… нічого дивного — я завжди жила життям метелика недовго: лише до тієї пори, поки не надходила мить спопеліти в чиїйсь невинній магмі. Та навіть така, згоріла, я щоразу таки вирятовувалася для дальшого польоту і… до наступного попеління.

Та я не знала, що діялося зі мною тепер: чорна квітка в руці Жінки без обличчя манила до себе, як дурман, як чорне ворожіння — і холодний здогад обпік мій мозок: а що, коли це ВІЧНА ЖІНКА?! І черга нарешті дійшла й до мене?!

Однак вона мала прийти з косою, стара й утомлена від безперервної своєї роботи, згорблена під тягарем ноші, що звалювалася на неї щомиті. Ні, Вічна Жінка не має перепочинку. А ця, що спокушає трояндою, — молода й рівна, як тополя в українському небі чи кипарис на вулицях Афін. Але якби мені хто повідомив, якого дня це відбувається зі мною, я б знала точно: це смерть. Або щось інше.

Бо я мала вмерти в четвер. Четвер був моїм днем завжди — і він не міг мене зрадити востаннє.

Жахкий, нестерпно палючий вогонь заклекотав у мені і не дав думати далі. І все ж в якусь мить я відчула, що влетіла в чорну пашу бездонного вулкану. Вогонь всередині того, що мало називатися моїм тілом, досягав нелюдської точки і зробив мене цілком відсутньою й безумною, однак залишки паралізованої волі продовжували диктувати мені думки. Я намагалася вхопитися за будь-що в пекельному горлі вогнедишної гори. Та багатоязике вогненне горло було безлюдне, безпредметне і безголосе. Миттєва гостра радість пройняла мене, заглушивши навіть напади болю: та це ж, мабуть, тунель бориспільського аеропорту, він ось-ось внесе мене в салон «Боїнга» на Франкфурт. Я пошукала очима стюардесу, але тваринний біль знову розітнув єство так, що я хотіла заплакати.