2
Замість пісні пісень
…І ЦЕЙ поєдинок — як і всі поєдинки на світі — мусив колись закінчитися.
Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави,
посходили з орбіт землі і місяці —
і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів,
а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба;
і не боїмося смерті від раптової ситості й розкошів;
і загарбуємо одне одного — нещадно й несамовито, як жителі диких сусідніх племен, вожді яких оголосили війну тубільцям із прийшлих колоній;
і грабуємо — як воїни ворожих армій захоплюють прикордонні клапті нічийної землі;
і голод наш неутоленний, і безстроковий;
і питні джерела мілкі і солені,
і спрага непогамовна, а лише наростаюча, як гул літака в небі чи струм крові в жилах;
і терени кам'янисті,
і фортеці важкоприступні,
і посли згідливі й піддатливі,
й ультиматуми некатегоричні й необов'язкові,
і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі…
і ніхто нам не суддя і не вчитель…
і ні карти, ні ліхтарика…
і дороги наосліп,
і стежки навпомацки…
і тяжке наше неуцтво…
і солодке та дивне звикання…
і звиті пташині гнізда в горлі…
і рожеві трояндові пуп'янки на язикові…
і чорна смола обіймів, що дужча за найвигадливіші смоли, в'яже зів'ялі тіла…
і не відпускає уста від уст і руки від лона…
і чудно…
і дивно…
і незбагненно…
і так німо — наче месникам у краю без'язиких…
і так млосно — мовби кочівникам в Абіссінії…
і незграбно — як у невагомості…
і просто — як словам у коляді…
і соромно — як голому серед білої днини…
— Ти чудова, кохана моя… кохана… — твій голос пливе, мов із чаду, і зриває покрови соромливості, як останнє листя із дерева, і несе, і котить, як перекотиполе, не знаючи спину ні у видолинках, ані на верхів'ях.
І спекотно очам і шкірі;
і ти розгладжуєш мене — як сире лляне полотно, відбілене умілими руками на березі ріки, перевіяне хмільними вітрами й несамовитою водою;
і руки визбирують із нього дрібні краплі роси, що впали з твого чола, коли ти зайшовся чи то плачем, чи співом, чи благанням, а чи молитвою над тугими шовками моєї шкіри…
— Ти пахнеш, як ружа із райського саду… і надиш до себе, як сарна надить мисливця… ти моя чарівниця… ти чаклунка…
