Чотири пори життя

…Коли серед ночі (а це таки була ніч) два по два — варварські — дзвінки вистрілили з передпокою, я шукала в комірчині сокиру, щоб прибити карниз у спальні, зірваний різким рухом минулої ночі.

Я хотіла дотриматися до ранку при ясному розумові. І через те повинна була щось робити фізично.

Перед тим я ще змусила себе перебракувати у шафі всі речі: літнє — до літнього, зимове — до зимового. Я посортувала старі фотографії і перетерла від пилюки сервізи, розпакувала ящик із господарськими інструментами, вимила підлогу в передпокої і на кухні, викинула з балкона забуту Ним сорочку і пляшечку туалетної води, зробила зачіску і знову склала валізу, так наче вранці повинна була сідати в поїзд на Варну. Хоча ні. Я навіщось склала на дивані лише пару білизни, зубну щітку, пасту і мило, ложку, кружку, рушник, носову хустинку, зошит, ручку і передсмертне фото Василя.

Нітрохи не злякавшись нічного дзвінка, я хвильку стояла, удвоє зігнута над щойно розібраним ящиком із інструментом, із затиснутою у правій руці сокирою. Як тільки дзвінок повторився знову, не випускаючи сокири із рук, я відімкнула двері.

— Ти чекала мене, зозулько? — весело запитав молодий жеребець із порога, затискуючи під пахвою пошарпаний віник із зів'ялих і переламаних гвоздик.

Дихаючи перегаром і обдаючи дорогими жіночими парфумами, із розпростертими руками, він ішов на мене, відтісняючи на кухню, далі — на балкон, усе більше затискуючи між незаскленими рамами і мотлохом, скинутим на підлозі.

— Бачиш, ще сонце не зійшло, а я вже тут. Але я мало не зламав собі голову, поки домовився з тими митниками… ти ж знаєш, які вони паскудні, коли хочуть здерти бакшиш. А потім там ще була якась облава, дорогу перекрили… хтось із тюрми утік… Та хрен із ними. Я вже тут…

Він торохтів без упину, а я слухала, не рушаючи з місця, але й не чуючи слів.

Уперше на передранковому літньому балконі я побачила, який він некрасивий — чоловік, якого я чекала три доби.

Я не зводила очей з його худої видовженої постаті, зарослого нічною щетиною обличчя, з водянистих маленьких очей, з жирних слідів помади на блідо-голубій сорочці у вузьку смужку і свіжого червоного засосу між правим вухом і шиєю… Крізь прозору нагрудну кишеню просвічував надірваний квиток-перепустка в нічний клуб «Біла ворона», що знаходився у трьохстах метрах від мого будинку.

…Я НЕ ПАМ'ЯТАЮ в деталях, що було далі.

Лиш пам'ятаю, що тоді я його убила.

Правою рукою з сокирою.

Вранці хтось привів міліцію, забачивши струмінь крові, що сочився на вулицю з котрогось балкона.

Щось було потім іще…

Але я нічого не пам'ятаю.

Навіть не пам'ятаю, як я опинилася у цій заґратованій кімнаті на два ліжка.

Не знаю, чому майже щодня до мене в гості і завжди у білому халаті приходить моя однокурсниця Люда, що практикувалася на кафедрі психіатрії?

Чому разом з нею щоразу приходить цілий стрій людей у білому?