Коханець
- Автор: Дюрас Марґеріт
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-77-1
- Переводчик: Роман Петрович Осадчук
- Жанр: Романы для взрослых
Электронная книга - «Коханець». Краткое содержание книги:
Марґеріт Дюрас/Marguerite Duras — відома французька письменниця, драматург і кінорежисер. Народилася в Гіадіні під Сайґоном, в Індокитаї (тепер — В’єтнам), де її родичі займалися педагогічною діяльністю. 1931 року разом із сім’єю повернулася до Франції. Студіювала у Сорбонні математику, згодом — право і політологію. Під час Другої світової війни брала участь у русі Опору.
Перший роман написала 1943 р. Далі були: «Моряк із Гібралтару» (1952), «Moderato Cantabile» (1958), «Смертельна хвороба» (1982), п’єса «Друга музика» (1985), книга мемуарів «Біль» (1986) та багато інших.
Головна тема творчості М. Дюрас — бунт проти бляклого буденного життя. Деяким її творам притаманний сильний елемент еротизму («Смертельна хвороба», «Коханець»).
1984 року Марґеріт Дюрас написала свою найвідомішу повість «Коханець», яка удостоєна Гонкурівської премії. Повість «Коханець» багато в чому автобіографічна. Її стиль набагато витонченіший, ніж стилістика усіх її попередніх творів. Психологічний струмінь тут подається під таким тиском, що сприймається як музика. Дія повісті відбувається в Індокитаї, французькій героїні п’ятнадцять з половиною років, вона живе з матір’ю та двома братами. Старший брат — виродок, гравець і баламут, молодший — ніжний і чуттєвий хлопчик. Мати самовіддано любить старшого сина, до всіх інших вона байдужа. Юна героїня мріє виїхати до Франції, але поки що її віддали в пансіон. Якось на поромі вона знайомиться з китайцем, який стає її коханцем. Він — син дуже багатого батька, дівчина стає його утриманкою. Справжній жах охоплює молодого чоловіка, коли він розуміє, що закоханий у дівчинку по-справжньому…
1992 р. Жан-Жак Анно зняв знаменитий однойменний фільм, який отримав кілька престижних кінопремій.
Повість «Коханець» перекладено і видано у понад сорока країнах світу.
Настав час відплиття, корабель дав три гудки, дуже протяжні, дуже гучні, їх було чути на все місто, і небо над портом почорніло від диму. Потім до пароплава підпливли буксири і потягли його на середину, до головного фарватеру ріки. Зробивши справу, буксири віддали швартові і повернулися в порт. Тоді пароплав ще раз попрощався, ще раз пролунав оглушний рев, сповнений такої таємничої журби, що люди готові були розплакатись, і не лише ті, хто відпливав чи провожав своїх близьких, а й ті, хто прийшов просто так, подивитися, хоч їм і не було з ким прощатися. Запрацювали мотори — і пароплав сповільна рушив униз по ріці. Ще довго було видно його високий силует, що віддалявся у напрямку моря. Люди усе ще проводжали його поглядами, махали шарфами й хусточками, але все рідше й рідше, усе з меншим і меншим запалом. І врешті силует пароплава остаточно зник за горизонтом. День був ясний і здавалося, що пароплав повільно занурюється у воду.
Коли пароплав дав останній прощальний гудок, коли забрали трап і буксири потягли пароплав, віддаляючи його від землі, вона також заплакала. Ніхто не повинен бачити її сліз, адже він був китаєць, і таких коханців не личить оплакувати. Перед матір’ю і молодшим братом вона не могла показати, що їй боляче, у їхній родині так не було заведено. Вона бачила його великий автомобіль, довгий і чорний, з одягненим у біле водієм. Автомобіль стояв трохи осторонь від паркування машин «Мессажері марітім», стояв окремо. Вона одразу впізнала його. Впізнала і ледь видимий силует на задньому сидінні, нерухомий і пригнічений. Дівчина стояла, спершись на поруччя парапету, як і тоді на поромі. Вона знала, що він дивиться на неї. Вона теж на нього дивилася, вона його вже не розрізняла, але не відводила очей з чорного автомобіля. А потім зник і він. Пропав удалині й порт, і вже не було видно землі.
Китайське море, Червоне море, Індійський океан, Суецький канал — прокинувшись якогось ранку, ми зрозуміли, що ввійшли в канал: пароплав більше не хитало, мовби він плив через піски. Але спочатку був океан. Велетенський, найдовший, найширший, він сягав аж до Південного полюса, по ньому пролягав найдовший відтинок нашої подорожі — від Цейлону до Сомалі. Часом було так спокійно, а погода така ясна, така приємна, що здавалося, ніби ми не в океані, а на якійсь морській прогулянці. У такі дні на пароплаві усе відчиняли навстіж — салони, коридори, ілюмінатори. Пасажири втікали зі своїх задушливих кают і навіть спали на палубі.
Під час подорожі, коли ми перетинали океан, пізно вночі знайшов свою смерть один пасажир. Вона вже точно не пам’ятає, коли це сталося, — тоді, чи під час другої подорожі. Декілька чоловік грали в карти у барі першого класу, серед цих картярів був і один юнак, який мовчки поклав свої карти, вийшов з бару, пробіг через палубу і кинувся в море. Пароплав ішов на повному ходу, і поки він зупинився, знайти тіло було вже неможливо.
Ні, вона пише ці рядки і бачить не корабель, а інше місце, там, де вона почула цю історію. То був Садек. Юнак був сином адміністратора Садеку. Вона знала його, він також ходив до ліцею в Сайґоні. Вона пригадує: такий високий, напрочуд привітне обличчя, темноволосий, в окулярах з роговою оправою. У його каюті не знайшли нічого, жодного листа. Жахливо: він був її ровесником, і його вік залишився в пам’яті незмінний — сімнадцять років. На світанку корабель рушив далі. І це було найстрашніше. Схід сонця, порожнє море, пошуки вирішено припинити. Ще одна розлука.
Під час цієї подорожі, у тому ж океані, у нічних сутінках, з великого салону на головній палубі зазвучав вальс Шопена — саме той, який вона колись намагалася вивчити, але безуспішно, їй ні разу не вдавалося зіграти його без помилок, і після цього мати дозволила їй кинути заняття музикою. Ту ніч, одну з багатьох ночей, дівчина провела на пароплаві, це вона точно знає; вона була на палубі, коли раптом під сяючим у корабельних вогнях небом зазвучала музика Шопена. Тихо, вітер ані шелесне, і музика ширилась по всьому темному пароплаву, ніби послання з неба, але невідомо кому, як Божа заповідь, зміст якої невідомий. І дівчина стрепенулася, так, ніби теж хотіла кинутися в море і звести рахунки з життям, а потім довго плакала, думаючи про мужчину з Шолена; вона вже не була впевнена в тому, що не любила його, може, вона й сама не знала про цю любов, яка пропала, як вода в пісок, і це відкрилось їй лише тепер, саме в ту мить, коли зазвучала музика над безмежним морем.