Коханець
- Автор: Дюрас Марґеріт
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-77-1
- Переводчик: Роман Петрович Осадчук
- Жанр: Романы для взрослых
Электронная книга - «Коханець». Краткое содержание книги:
Марґеріт Дюрас/Marguerite Duras — відома французька письменниця, драматург і кінорежисер. Народилася в Гіадіні під Сайґоном, в Індокитаї (тепер — В’єтнам), де її родичі займалися педагогічною діяльністю. 1931 року разом із сім’єю повернулася до Франції. Студіювала у Сорбонні математику, згодом — право і політологію. Під час Другої світової війни брала участь у русі Опору.
Перший роман написала 1943 р. Далі були: «Моряк із Гібралтару» (1952), «Moderato Cantabile» (1958), «Смертельна хвороба» (1982), п’єса «Друга музика» (1985), книга мемуарів «Біль» (1986) та багато інших.
Головна тема творчості М. Дюрас — бунт проти бляклого буденного життя. Деяким її творам притаманний сильний елемент еротизму («Смертельна хвороба», «Коханець»).
1984 року Марґеріт Дюрас написала свою найвідомішу повість «Коханець», яка удостоєна Гонкурівської премії. Повість «Коханець» багато в чому автобіографічна. Її стиль набагато витонченіший, ніж стилістика усіх її попередніх творів. Психологічний струмінь тут подається під таким тиском, що сприймається як музика. Дія повісті відбувається в Індокитаї, французькій героїні п’ятнадцять з половиною років, вона живе з матір’ю та двома братами. Старший брат — виродок, гравець і баламут, молодший — ніжний і чуттєвий хлопчик. Мати самовіддано любить старшого сина, до всіх інших вона байдужа. Юна героїня мріє виїхати до Франції, але поки що її віддали в пансіон. Якось на поромі вона знайомиться з китайцем, який стає її коханцем. Він — син дуже багатого батька, дівчина стає його утриманкою. Справжній жах охоплює молодого чоловіка, коли він розуміє, що закоханий у дівчинку по-справжньому…
1992 р. Жан-Жак Анно зняв знаменитий однойменний фільм, який отримав кілька престижних кінопремій.
Повість «Коханець» перекладено і видано у понад сорока країнах світу.
Я заселяла все місто тією жебрачкою з вулиці. У всіх жебраках на вулицях, на рисових полях, на стежках, що помережили Сіам, на берегах ріки Меконґ я впізнавала ту, якої так жахалася. Вона приходила звідусіль. І хоч би звідки йшла, завжди прямувала в Калькутту. Вона спала у затінку цинамонових дерев на шкільному подвір’ї. А над нею завжди схилялася моя матір, вона доглядала за її ногою, поточеною червами і обліпленою мухами.
Поруч із жебрачкою — як вічний супутник, маленька дівчинка. Жебрачка пройшла, вже дві тисячі кілометрів, несучи її на руках. Вона зовсім не хоче тої дівчинки, вона віддала б її — нумо, беріть. У неї нема більше дітей. Жодного. Усі померли або покинуті — ціла юрба за її довге життя. А дівчинка, що спить під цинамоновими деревами, ще жива. Вона проживе довше за всіх. І помре в будинку, у мереживній сукні. І її будуть оплакувати.
Ось вона йде краєм рисового поля похилою стежкою, вона кричить і сміється на все горло. У неї такий дзвінкий сміх, від якого, напевно б, і мертві прокинулись, будь-хто прокинувся б, якби почув цей дитячий сміх. Вона цілими днями вештається біля бунґало, у бунґало живуть білі люди і вона пам’ятає, що вони дають жебракам поїсти. Та якось рано-вранці вона прокидається й вирушає в дорогу, одного дня вона йде геть, ви ще побачите чому, вона йде у напрямку гір, перетинає ліс і пробирається стежками, що пролягли уздовж хребтів Сіаму. Можливо, вона побачила жовтаво-зелене небо над долиною, з того боку гір, і ця картина веде її через гори. Потім починається спуск до моря, до кінця. Цибатими кроками вона швидко спускається лісистими схилами. Іде все далі й далі. Через зачумлені, попалені спекою місцини. Сюди не долітає цілющий вітерець з моря. Тільки монотонний дзумкіт комарів та мертві діти, та дощі із дня в день. І ось нарешті дельта. Найбільша дельта на землі. Вкрита чорним намулом. Тягнеться до Чіттаґонгу. Вона пройшла, лісові стежки, чайні плантації, червоні від сонця, і тепер сходить у дельту. Вона йде в напрямку, за яким обертається земля — віддаленим, випуклим, східним. Одного дня вона опиняється перед морем. Вона кричить, сміється своїм кудкудакаючим, дивовижним пташиним сміхом. Із Чіттаґонгу пливе джонка; рибалки, заслухані сміхом дівчинки, охоче беруть її з собою, і ось у цій компанії вона перетинає Бенґальську протоку.
А потім, потім її знову бачать біля міських звалищ у передмістях Калькутти.
Відтак вона губиться. Потім з’являється знову. В тому самому місті, за будівлею французького посольства. Сита, умиротворена, вона спить серед парку.
Там вона проводить свої ночі. А на світанку йде на берег Ґанґу. Вона завжди весела і завжди сміється. І нікуди більше не йде. Тут вона їсть, спить, тут уночі так свіжо й затишно: вона поселилася в парку під олеандрами.
Якось у той парк потрапляю і я. Мені сімнадцять. В англійському парку Калькутти будівлі посольств, оточені садами, ідуть мусонні дощі, тенісні корти пустують. Вздовж берега Ґанґу регочуть прокажені.
Ми робимо зупинку в Калькутті. Аварія на рейсовому пароплаві. Щоб згаяти час, ідемо в місто. Наступного дня, увечері, ми відпливаємо.
П’ятнадцять з половиною років. У Садеку чутки ширяться швидко. Навіть це вбрання — хіба воно не волає про безчестя. Що за мати, вона нічого не розуміє, не зуміла дівчинку виховати як слід! Бідна дитина. Ви тільки погляньте на цей капелюх, а ця помада на губах — усе це щось та означає, навряд чи вона така вже й безневинна, старається привабити погляди, приманити гроші. А її брати — негідники. Кажуть, що він китаєць, синок мільярдера, вілла на березі Меконґу, із синіми кахлями. Батька це зовсім не тішить, для свого сина він бажав би кращої партії. Родина білих пройдисвітів.
Всі називали її «дама», вона прибула із Саваннакета. Її чоловіка перевели до Вінглонґа. У Вінглонґу її не бачили цілий рік. А все через того юнака, заступника адміністратора у Саваннакеті. Їм не можна було більше кохатися. І тоді він застрелився. Чутка про цю історію дійшла аж до Вінглонґа. Того дня, коли вона від’їжджала з Саваннакета у Вінглонґ, — постріл у серце. На площі перед факторією, серед білого дня. А все тому, що через своїх маленьких донечок і свого чоловіка, якого переводили у Вінглонґ, вона сказала йому: цьому треба покласти край.