Коханець
- Автор: Дюрас Марґеріт
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-77-1
- Переводчик: Роман Петрович Осадчук
- Жанр: Романы для взрослых
Электронная книга - «Коханець». Краткое содержание книги:
Марґеріт Дюрас/Marguerite Duras — відома французька письменниця, драматург і кінорежисер. Народилася в Гіадіні під Сайґоном, в Індокитаї (тепер — В’єтнам), де її родичі займалися педагогічною діяльністю. 1931 року разом із сім’єю повернулася до Франції. Студіювала у Сорбонні математику, згодом — право і політологію. Під час Другої світової війни брала участь у русі Опору.
Перший роман написала 1943 р. Далі були: «Моряк із Гібралтару» (1952), «Moderato Cantabile» (1958), «Смертельна хвороба» (1982), п’єса «Друга музика» (1985), книга мемуарів «Біль» (1986) та багато інших.
Головна тема творчості М. Дюрас — бунт проти бляклого буденного життя. Деяким її творам притаманний сильний елемент еротизму («Смертельна хвороба», «Коханець»).
1984 року Марґеріт Дюрас написала свою найвідомішу повість «Коханець», яка удостоєна Гонкурівської премії. Повість «Коханець» багато в чому автобіографічна. Її стиль набагато витонченіший, ніж стилістика усіх її попередніх творів. Психологічний струмінь тут подається під таким тиском, що сприймається як музика. Дія повісті відбувається в Індокитаї, французькій героїні п’ятнадцять з половиною років, вона живе з матір’ю та двома братами. Старший брат — виродок, гравець і баламут, молодший — ніжний і чуттєвий хлопчик. Мати самовіддано любить старшого сина, до всіх інших вона байдужа. Юна героїня мріє виїхати до Франції, але поки що її віддали в пансіон. Якось на поромі вона знайомиться з китайцем, який стає її коханцем. Він — син дуже багатого батька, дівчина стає його утриманкою. Справжній жах охоплює молодого чоловіка, коли він розуміє, що закоханий у дівчинку по-справжньому…
1992 р. Жан-Жак Анно зняв знаменитий однойменний фільм, який отримав кілька престижних кінопремій.
Повість «Коханець» перекладено і видано у понад сорока країнах світу.
Вітер ущух, і під деревами засяяло незвичне світло, яке буває після дощу. Птахи щебечуть на все горло, як малохольні, їм дошкуляє холод, і вони оглушливо верещать в прохолодному повітрі, широко роззявлюючи свої дзьоби.
Вимкнувши двигуни та довірившись буксирам, пароплави підіймалися течією до портових будов у гирло Меконґа, в напрямку Сайґона. Це гирло, цей рукав Меконґу, називається тут Рів’єрою, сайґонською Рів’єрою. Стоянка триває тиждень. Пароплав причалював до пристані, і з ним причалювала сама Франція. Можна було повечеряти й потанцювати у Франції, щоправда, моя мати не могла собі цього дозволити, надто дорого, та, зрештою, їй це було ні до чого, а ось із коханцем з Шолена туди можна було піти. Але він не хотів цього, оскільки боявся, що його побачать з такою молодесенькою білою дівчинкою, він цього не казав, але вона все знала. У той час, і це було не так і давно, якихось п’ятдесят років тому, мандрувати світом можна було тільки на пароплавах. Гігантські простори на всіх континентах ще не були обплутані мережею шосейних доріг і залізниць. Сотні, тисячі квадратних кілометрів поєднувались тільки древніми морськими шляхами. Сполучення між Індокитаєм та Францією забезпечували найкращі пароплави компанії «Мессажері марітім», мушкетери морських трас «Портос», «Д’Артаньян», «Араміс».
Така подорож тривала двадцять чотири дні. Рейсові пароплави уже ставали тоді цілими містами зі своїми вулицями, барами, кафе, бібліотеками, салонами, зустрічами, коханцями, одруженнями, смертями. Тут утворювалося своє товариство, випадкове, вимушене, що само собою зрозуміло, але саме тому воно всіх влаштовувало, було досить приємне для спілкування, і для багатьох це були незабутні, веселі дні. Тим паче для жінок, для яких це був єдино можливий вид подорожей. Принаймні, для більшості жінок і для деяких чоловіків, така подорож із Франції в колонії на все життя залишалася найзахоплюючішою пригодою. Для матері ці подорожі, а ми тоді були зовсім маленькі, теж стали, як вона називала, «тим найкращим у житті».
Від’їзд. Від’їзд був завжди однаковий. Він завжди був як перший від’їзд морем. Розлука з землею завжди супроводжувалася болем і безнадією, але це, врешті, усе ж не перешкоджало від’їжджати чоловікам — вічним блукальцям, духовним людям і просто мандрівникам, що подорожували тільки заради самої морської подорожі, так само, як і не перешкоджало жінкам відпускати своїх чоловіків; жінки ніколи не від’їжджали, вони залишалися, щоб оберігати родинне вогнище, чистоту роду, майно, щоб чоловікам було куди повертатися. Упродовж століть завдяки кораблям морські подорожі були повільніші й трагічніші, ніж у наші дні. Тривалість подорожі тоді дорівнювала відстані. Усі були звичні до повільних швидкостей на землі і на морі — людських швидкостей, звикли до запізнень і затримок, до очікування попутного вітру, ясної погоди, сонця, змирилися з кораблетрощами і смертю. Пароплави, які бачила біла дівчинка, були тоді найсучасніші і найшвидші — останні поштові пароплави на світі. І справді, за часів її молодості уже освоювалися перші лінії авіаційного сполучення, які поступово звільнили людство від довгих морських подорожей.
Ми ще приходили щовечора на квартиру в Шолені. Тривалий час він робив це ніби за звичкою, обливав мене водою із глиняного дзбана і ніс у ліжко. Лягав біля мене, випростувався, але не мав уже ніякої снаги, ніякої енергії. Відтоді, як день мого від’їзду, хоч і неблизький, був уже визначений, він більше нічого не міг робити з моїм тілом. Це сталося раптово, опріч його волі. Його тіло не хотіло тієї, що поїде геть, що зрадила. Він казав: я більше не можу тебе взяти, думав, що зможу, але нічого не виходить. Я вмер, казав він. З ніжною, вибачливою усмішкою промовляв, що, мабуть, уже ніколи більше не зможе. А ти хотів би? — питала я. Пробуючи розсміятись, він відповідав: не знаю, у цей момент, напевне, що так. Його ніжність перетворилася на біль. Він не говорив про цей біль, ні разу навіть словом не обмовився про нього. Інколи його уста здригалися, тоді він заплющував очі і стискав зуби. Проте він і далі мовчав, і я не знала, що він бачить там, за заплющеними очима. Могло здатися, що він любив цей біль, як колись любив мене, дуже сильно, можливо, аж до смерті, бо відтепер надавав перевагу болю. Часом казав, що хоче мене гладити, голубити, бо я ж так хотіла цього, а він так любить дивитися, коли на мене находить задоволення. І він голубив мене, і дивився на мене, і кликав мене, як свою дитину. Ми вирішили більше не зустрічатися, але це було неможливо, абсолютно неможливо. Щовечора я знову бачила його біля ліцею в чорному автомобілі, він сидів і ховав від сорому лице.