Вода з каменю Саксаул у пісках

Та ось разом з морозами прийшов наказ від канцлера Меттерніха зняти у Львові надзвичайне становище. Канцлер рекомендував губернаторові уряджувати бали, на які слід запрошувати польську молодь, щоб вона в присутності демократичного губернатора і нобілітованих родаків могла повільнодумствувати і заспівати навіть «Єще Польска не згінела».

Губернатор літографував тоді свій польсько–патріотичний портрет, відтиснув його на запрошеннях, а також розіслав по циркулах та мандатаріях Галичини.

Таке запрошення — на званий бал до палацу на Губернаторських валах, власноручно підписане Лобковіцем, — отримав Олександр Фредро. Поет, зрозумівши, що з огляду на ситуацію його знову наближують до себе владці, хотів спершу порвати запрошення, та амбіцію перемогла професійна цікавість: хочеш малювати людей, треба мати їх перед очима.

Маркіян, звичайно, губернаторського запрошення не отримав. Його кликали до себе білі сніги під підлиською Білою горою.

…По склистій дорозі, вичовганій полоззями саней, мчать залубниці, запряжені парою гнідих огирів, з–під копит летить пороша, грудки мерзлого снігу боляче б'ють в обличчя; Маркіян і Анна відвертають голови, заслоняються бараницею, коні біжать галопом богвість–куди — і йому і їй байдуже, що вони звернули з бродівського гостинця на Гавареччину, полишаючи зліва примару Олеського замку; коней не зупиняють замети, у збитій копитами куряві зникають залубниці, ховаються від погляду чистого морозного неба.

Заслонені бараницею, залишені наодинці у білій сутіні, ще несміливі, та вже готові переступити межу сором'язливості, вони дивляться одне одному в вічі; пухнаста шаль закутала щоки й підборіддя Анни, носик затулений рукою, одягнутою в однопалу рукавичку; Маркіян бачить тільки її брунатні очі, і в зіницях відбивається він сам.