Вода з каменю Саксаул у пісках
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3950-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вода з каменю Саксаул у пісках». Краткое содержание книги:
Біля будинку Уруського Василевський сказав візникові спинитися. Йому треба зайти на кілька хвилин до друга.
— Може, підеш зі мною, — запропонував з чемності віце–маршал ок.
— Ні–ні, — спаленів Маркіян.
Він дивився перед собою, боячись повернути голову в бік чепурного, мов шкатулка, палацика Уруського, що визирав стрільчатою колонадою з густого саду. Знав, вона там… Це усвідомлення робило її незримо присутньою біля нього, він уявляв, що Анна підслухала слова Василевського «І ти будеш» і схвалює, заохочує, підбадьорює, спонукує ступити на ту дорогу, щоб стати гідним своєї матері, братів, сестер і її — Анни — теж. Чув, як його груди наливаються тужавою впертістю, і від неї він міцніє, мужніє.
Не повертав голови, проте краєм ока бачив, що діється за безлистим садом: Василевський з Уруським про щось голосно розмовляли на веранді, вони обидва збуджено жестикулювали, немов сперечалися, до них вийшла Анна, струнка, з розпущеним каштановим волоссям; одна рука притиснута долонею до грудей, друга, підведена, застигла, вона з захватом слухала розмову, час від часу похитуючи головою, а тоді волосся ковзало хвилею по плечах, і Маркіянові здавалося, що він чує, як воно шелестить.
Його вона не бачила й не знала, що той сором'язливий юнак з вечірньої дороги — тут, поруч, а якби й знала, їй напевно було б байдуже; Маркіян насмілився поглянути на її постать. Він упився поглядом у профіль Анни, ковзнув очима по її піднесених грудях і аж тепер без сором'язливості, без затаєності перед самим собою усвідомив, що кохає цю дівчину і що все, чим далі житиме, радітиме, страждатиме, буде освячене її ім'ям, зігріте її уявною присутністю, звірене з її образом.
Почуття нахлинули раптово, затопили, наситили дощенту душу, переповнили, перелилися; ощасливлений ними, Маркіян опустив голову, щоб не сполохати кохану й не розчаруватися від її необачного поруху, байдужого погляду, — йому треба піти з Анною в дорогу, яку обере завтра.
Маркіянові було важко визначити настрій пана Василевського: він виходив стежкою з саду, і видно було, як його очі то спалахують, то гаснуть; завжди врівноважений, гукнув надто голосно візникові «поганяй!», сів у бричку й довго мовчав; Маркіян не наважився питати, що за новину почув віце–маршалок від Уруського, врешті Василевський видихнув:
— Карлик кинувся на велетня…
Маркіян не запитував, що означають ці слова, чекав, що радник скаже далі, той передихнув і, так ніби юнак про все вже давно знає, продовжував:
— Ще не встигли слов'яни добре стати на ноги, твердий грунт утоптати під собою, підмурівок вибудувати, а вже за зброю… Ще й Міцкевич не утвердився як слід, ще не породив літературних синів… а Гощинський, Боже мій, автор «Канівського замку», замість того щоб писати, разом з хлопчаками… і все піде з димом, все втопиться у крові, занидіє в тюрмах… зітнуть нації голову, і поки нова виросте…
— Що ж трапилося, пане радник?
— Що трапилося… Кілька днів тому один надто гарячий патріот із школи підхорунжих у Варшаві, якийсь Висоцький, урвався до зали, в якій кадети слухали лекцію, вийняв шпагу і вигукнув: «Polacy, wybila godzina!»[42] Біля двохсот підхорунжих урвалося до кошар, де стояли полки царської кінноти, а двадцять вдерлося в Бельведер… І поет з ними! Великому князеві Костянтину якимось чудом удалося втекти, його хотіли вбити, і ось тих кілька бешкетників проголосили Польщу незалежною… Боже, яке дітвацтво!
Зі всього, що почув, найбільше вразили Маркіяна слова: «І поет з ними…» Як це сильно і символічно — поет на барикадах! Він не знав Гощинського, чув тільки про нього від Анни, але тепер буде знати, вивчить його творчість, а колись зустріне і до ніг поклониться слов'янському Байронові.
Повідомлення Василевського поволі доходило до свідомості Маркіяна. Повстання… Він нерозуміюче подивився на віце–маршалка: невже це той самий тільки що так гаряче говорив про диктат сумління, про Рилєєва і Пестеля — адже його родаки повстали проти тиранії, повстали!.. І порушили спокій радника? Повстання завадить збирати книжки? Як він може так говорити, коли його брати за ту саму справу, якій він себе присвятив, важать не грішми, а життям? Чого ж тоді варта його просвітницька діяльність?
— А я радію, пане радник, — різко сказав Маркіян, його щоки підпливли рум'янцем. — Але як це сталося, що те жорстоке ваше сумління стало враз таким лагідним, ласкавим до вас?
Василевський з подивом глянув на Маркіяна, потім поблажливо посміхнувся.
— Ах, я забув, ви теж молодий… Що ж, правду кажуть: хто у двадцять років не є революціонером, той у сорок стане лайдаком. Розумію вас…
42
42 Поляки, настала пора!