Вода з каменю Саксаул у пісках
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3950-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вода з каменю Саксаул у пісках». Краткое содержание книги:
Батько лежав у труні, вмиротворений, тихий, ласкавий, — він простив уже всім і вся. Сестри і брати розступилися, пропустили до труни Маркіяна, він провів поглядом по їх сумних обличчях, шукаючи просвітку прощення в очах; сестри й брати, молодші за нього, по–дорослому прощали Маркіянові; біля узголів'я покійника стояла мати, дивилася на сина, та в її очах він не знайшов прощення.
Маркіян вклякнув, притиснув затиснуті кулаки до грудей, прошепотів:
— Я викуплю свій гріх… Усім життям викуплю.
Хтось поклав на його плече важку руку. Повернув голову.
Біля нього стояв дідич Княжого віце–маршалок Галицького станового сейму Тадей Василевський.
— Встань, Маркіяне, — сказав. — Я не дам пропасти сім'ї отця Семена. — Потім глянув на вдову. — І не шукайте, родино, тут винуватця. Винуватець поза цим домом.
Після похорону Тадей Василевський мовив до Маркіяна:
— Ходи зі мною, тобі треба трохи розвіятися. Спочатку поїдемо в Підгірці, а потім я знайду для тебе діло.
Маркіян був слухняний, мов хлопчик, здавалося — він дасть себе повести за руку. Поцілував сестер і братів, немов прощався з ними назавжди, підійшов до матері, вклякнув, припавши до її подола, чекав благословення. Знав, що ступає на невідому дорогу, з якої не зверне і не схибить, а може не вернутися; за один день він дав дві клятви — словами Котляревського і своїми, і виконає їх, хоч би мав упасти на тій дорозі — неясній, не прозореній поглядом і мислю, та напевно вкритій щебенем і колючками: йому потрібно було благословення.
Мати стояла незворушна, мов статуя, а він чекав навколішках і дочекатися не міг, Василевський знову взяв його за плече, та не вставав син. І врешті діткнулися тремтячі мамині пальці до його волосся, вони були м'які і теплі, на тім'я лягла легка долоня, вона поволі сповзала по його скроні на обличчя, діткнулася губів, підборіддя, він поцілував її і відчував, як прийшли в його душу, владно вмощуючись, рівновага і впевненість. Маркіян устав і пішов з дому вслід за Василевським.
— У Підгірцях я хочу поглянути на рештки бібліотеки, яку розтринькує Едмунд Ржевуський, може, вдасться щось купити, — говорив віце–маршалок, поволі ступаючи піщаною сільською дорогою. — А потім пошлю тебе в Диків, аж під Сандомир…
— Мені до Львова слід би… — несміливо сказав Маркіян. — Я вчу дітей вуйка Захара…
— Най трохи відпочинуть… У Дикові теж пропадає в старій книгозбірні графів Тарновських безліч старих рукописів, безцінні твори літератури слов'ян. Ти будеш впорядковувати бібліотеку, інвентаризувати, а я плататиму тобі за працю. А потім віддам усі книжки Закладові Оссолінських. Наші аристократи стали нині байдужими до скарбів духа, завтра вони гірше за німців будуть спустошувати свою власну культуру…
Василевський наказав запрягати бричку, і коли вона викотилася з вибоїн на гостинець, Маркіян набрався сміливості заговорити. Ще коли сидів в університетській бібліотеці з Іваном і читав працю Могильницького, ще тоді, як мандрував з товаришем горами, записуючи пісні, ще тоді, коли побачив страту Мирона Штоли, зрозумів, що спочатку слід освітити поле, на яке мають виступати озброєні полки підготовлених борців, у яких карателі не зможуть забрати київ, щоб ними бити їх самих, як це було в його дитинстві у Підлиссі… Жмут того світла він побачив, читаючи Котляревського, знав, що його викрешують і чехи, і серби, і поляки, тепер бачив перед собою польського пана, який рятує з пожежі скарби свого народу, — усвідомлював, що саме така дорога пролягає й перед ним, але почував себе малим і кволим, і страшно було навіть подумати, що якраз він повинен взятися за таке непосильне діло; йому треба було, щоб хтось підтримав його намір або ж заперечив, присоромив, висміяв. Сказав:
— Ви рятуєте, пане радник, скарби для свого народу, щоб він не знидів, не онімечився. А хто це має робити для українців і як?
— Мені ніхто, крім совісті, не наказував цим займатися, Маркіяне, — відказав Василевський. — Нема над нами більшого повелителя, ніж власна совість. А коли вона пробуджується, то жорстокішого диктатора людина знати не може. Вона бичем жене по світу Доленгу–Ходаковського, відбирає здоров'я Шафарикові, надихає генієм Міцкевича й Пушкіна, веде на плаху Рилєєва і Пестеля. Страшна та розбуджена совість. Вона примушує людину добувати з каменя воду, з якої їй самій не попадають навіть краплини… Ти питаєш, хто буде рятувати русинські скарби? Ми будемо рятувати, вони належать всьому народові. І ти теж будеш. Але не треба їх ділити на ваші й наші, вони спільні — слов'янські.