Вода з каменю Саксаул у пісках

— Ти побачиш, побачиш… і колись сам прийдеш подати мені руку, я заслужу на це…

— Дай то Боже… — вивільнився від нього Маркіян і пішов не оглядаючись.

Знизував плечима, наче хотів обтруситися від фальшивого каяття зрадника, та коли повертав на Палацову, раптом зупинився, оглянувся: Базилевича на вулиці не було. Подумав: «А якщо не фальшиве?.. А якщо нині я вбив у ньому щойно народжену людину?.. Таж і гайдамаки приймали в свої ряди розкаяних…»

…Ясьо Сакрамент від поспільства не вимагав нічого, а давав йому все, що міг і вмів. У своїй безкорисливості він був подібний до найодержиміших сподвижників совісті: від природи наділений здатністю у всьому знаходити радість, він бачив довкола себе людей, ущемлених бідністю, голодом, холодом, хворобами і від того опечалених, а що сам почував себе завжди щасливим, намагався утішити інших.

Правда, ті бідні були багатші від нього, голодні — ситіші, хворі — здоровіші, але ж вони не знали, що комусь живеться ще гірше, і, певне, тому печаль сушила їх обличчя, тож Ясьо Сакрамент, якого сам Господь відокремив від журби, окутавши оптимістичним мороком його душу, веселив людей, від юрби не відокремлених, і всюди, де міг, намагався дати їм дрібку тієї радості, якої вони самі в житті відшукати не могли.

По неділях, натішивши зранку бравурною пісенькою хлопчаків і промарширувавши з ними від Руської вулиці до Єзуїтського костьолу за полком вояків, він у засмальцьованій магерці, в подертому кафтані і в тяжких від латок черевиках заходив до кнайпи «Унтер цвайундфірціг», яка містилася на Ринку поруч з Венеціанським палацом, виймав з–під пахви саморобну скрипку, яку завше носив із собою в дерев'яному футлярі, ставав у кутку і, спрямувавши кудись вдалеч зір із замріяною паволокою, грав надривні циганські мелодії, що мов пазурами роздирали розм'яклі від вина й горілки серця клієнтів, а були ними ремісники, безробітні й повії, а також баришники, які займалися замовленнями, наймом і звідництвом. Усі з однаковим захопленням реагували на Ясеву музику, і він отримував за неї рівно стільки, скільки йому потрібно було, щоб жити і веселити людей: мідний гріш, келишок горілки, недопалок.

Ясьо зовсім не намагався розпачливою циганщиною розжалобити чи засмутити людей: він знав, що вони втішаться, коли їхні серця роздере солодкий біль і витече з них сукровиця печалі, — аж тоді люди будуть здатні сприймати веселу музику, бачити великі й добрі, вже розпаволочені очі Яся і брати з них його радість.

У низькій і довгій залі кав'ярні, обставленій попід стіни високими дубовими столами, за якими можна тільки стояти, було ще порожньо, людські торги в новорічний день не відбувалися, тротуар біля венеціанського лева теж пустував, до кав'ярні зійдеться посполитий русинський люд аж увечері — помаланкувати. Ясьо цигикнув смичком, зазиваючи клієнтів: скучно було стояти самому в порожній кнайпі. Дехто заглядав і зразу ж виходив, та врешті–таки завітали — і, мабуть, надовго, — старі Ясеві знайомі, захмарені, як і всі люди в цьому місті, своїми клопотами: коваль Йосип з Круп'ярської, низький і набитий, мов міток із зерном, а в плечах такий широкий, що крізь двері мусив пролазити боком, і високий та величний, у незмінному циліндрі — Міхал Сухоровський.