На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
Так, тепер розумію. Але на це моя фірма задобра. На те я не погоджусь, хоч би мені не давали оцеї шопки для спання і ложки робітничого харчу та пару папірців, як зарплату, ані навіть тоді, якби мені дали розкішну Пішлеву палату й найрозкішніше життя. І, якби не ця певність, що такої фірми й на те їм треба було, я могла б була проситися, що буду працювати зовсім даром, що буду сама прати пелюшки й відбирати пологи та ходити з жінками під скриню, з якої залишиться верства у вісімдесят сантиметрів цементу й тяжкі сталеві машини — тільки на те, щоб не дати вмирати дітям й хворіти жінкам мого народу. Щоб їм у чужині допомагати — хоч би вони були такими, як вони і є тепер. Але вони — це я, це мій нарід!
Виходжу з дирекції та стаю при віконці мого приятеля портьєра Ротенштайнера. З-за окуляр дивиться мені в очі щиро і співчутливо. А потім розглянувшись, чи кого немає каже пошепки:
— Не журіться, то вже не довго!
Щоб не побачив, що в очах маю сльози, я тепер накриваю їх повіками і йду до амбулатора та показую листа Тані. Таня ловиться за голову і лементує. Повідомляю її про рішення Пішля не прийняти лікаря, а цілу роботу звалили на неї. На неї молоду, недосвідчену, та ще й при її стані здоров’я. До того ж будуть звільнені доглядачки й прачка до пелюшок, а в кухні —куховарка дитячого харчу. Таня плаче, ловить мене за плече й благає рятунку. Та який в мене для неї рятунок? Хай робить, що може, а як не зможе, зголоситься хворою й усе.
Пополудні й наступного дня роблю звіт про мою роботу. Табеля просліджених дітей з виказом ваги й діягнозу хвороби. Показується, що здорові це тільки ті діти, що щойно народились. Через дві неділі вони вже мають біля свого прізвища латинський діягноз хвороби й спадання ваги.
Табеля поліжниць і вагітних, статистика пологів, гарячкових до мене й безгарячкових за моїх часів.
Виказ оглядин хворих та вільних від праці днів.
Докладний опис санітарного стану до мого приходу і в дні відходу.
Спис бракуючих ліків і лікарських засобів.
Меморіял на десять сторінок друку. Беру ввечері зарплату. Дістаю 200 марок.
За дві неділі — ніхто не повірив би, що це все діялось впродовж тільки двох неділь.
Платня 200 мк. Відрахування:
за харчі за хату
за обезпечення і податки
156-76
По відтягненні 156.76 від 200 залишається до виплати 43.24 дм.)
Та це не важливе. Тих 43.24 марки я могла б і загалом не діставати. Але праця, праця що я її з таким розмахом зачала й боротьба за життя й добро тих жінок й їхніх дітей! Праця й боротьба, в які я кинулась з любов’ю, майже пристрастю. І вкінці мій престиж, який тут понівечено, як зрештою всюди було в Німеччині у відношенні до чужинців.
Ні, треба боротися далі, тепер уже за збереження цієї «посади».
Тож їду до Іннсбруку шукати правди. До кого? До тих самих, що тут і що погодились на це все. Все ж чую, що не можу відійти, як німа тварина, мовчки.
В Іннсбруку. Руїни, пожарища і мандрівка народів. З клунками й без, різномовна юрба біженців з Угорщини, Словаччини, Північних Надбалтійських країн, Австрії, Польщі — коротко, з східніх частин недавньої Великонімеччини. Розвал висить у повітрі.
Шефа нема, хворий. Звіт похапцем переглядає його всемогуча секретарка й директорка канцелярії, фон Тарноцсі, час-до-часу скрикує «унергирт»[24] та посилає мене до якогось начального лікаря від фабрик з італійським прізвищем. І заявляє, що вони самі для мене праці не мають, але не примушуватимуть мене працювати.
Виходжу на вулицю — останній раз з Уряду Здоров’я. Так недавно ще тут ми в трійку з братом і колегою чекали на конференцію у Черамка і сміялись з нього! Мене очарував вид з вікна кімнати, а височінь і близькість гори Гафелєкар була для мене чимось дивним і чарівним. Я була зачарована Іннсбруком і потім Куфштайном. Мої обидва товариші, колега й брат, не рішились піти тоді в Іннсбруччину. Я одна сама самотою помандрувала далі в Альпи на працю. Але в мене не було виходу. Хворий чоловік лежав у клініці в Відні, і вся відповідальність за влаштування сім’ї лежала на мені. Я мусіла прийняти працю, яку могла дістати — а жінці, фахівцеві, всюди було значно важче, як чоловікові. Я мусіла найти шматок землі де в цих неймовірних умовах ми всі троє мали б право поставити ноги, дозвіл прописування на мешкання й одержання харчевих карток. Що ж буде тепер, коли я втратила працю?! Ми мали право жити на горищі дві неділі.
24
Нечуване!