На схрещених дорогах

Філько цілими днями бігав до поліції, до бургомістра. Метушилась і я та не йшло. За допомогу Філько обіцяв 500 марок власниці ресторану Цур Пост, де їв. Та вона не потрапила знайти дороги до серця партійної людини Штокмаєра, бургомістра. А дні втікали. Разом з тим ми шукали хати. Тоді ми видряпалися вище в горах до господарств в Гінтерберґ і ще вище до Лєген. Перший раз я була в будинках на альпійських луках, відгороджених одна від одної високими порогами з лісом. Дерешся лісом, правда гарними широкими дорогами, і не передбачаєш, що за деякий час схил гори вибіжить на легко похилу площину, на якій побудовано гарні муровані, кількаповерхові доми серед саду і господарства. Так постають цілі оселі й села. Де є декілька домів, обов’язково один з них гаст-гавз. Усе пристосовано до туристичного руху. Та немає вже ввічливих господарів. Ті самі люди, що до війни, проте з неввічливими тепер і похмурими обличчями зустрічають чужих. Хати — не мають. І хоч радо беруть цигарки — єдине, що поза грішми можемо дати — проте хати не обіцяють. І так скрізь.

Радять шукати хати в іншому селі й доходити чи доїздити до праці.

Ідемо до Пфафенгофен, що разом з Тельфсом становить спільну оселю, хоч було їх дві громади. Пфафенгофен за Інном у просторій Інновій долині. Великі тірольські доми з поверхами і рядами вікон позамикані. Чужих, байдуже чи нас, чи німців, не пускають у хату. Мешкань нема — кричать з вікон або з подвір’я. На Фількову пропозицію йдемо до пфарера, священика. Товстий, старий з файкою в зубах сидить при вині з господарями. Нас приймає, стоячи на порозі. Як жебраків. Радить іти до когось там. Добре ще, що не тиче пфенігів у руку. З почуванням образи йдемо й туди, де зустрічають нас криком і лайкою і на священика й на нас. Мають досить цілий день жебраків. Одні ходять за хатою, другі за хлібом. Сиділи б краще там, де повинні, а то тільки волочаться! Зустрічаємо двох людей, що радо з нами балакають. Вони працюють коло соломи в подвір’ї якогось господарства. Говорять так увічливо й радо, що зразу ж пізнати, що це чужі. А це й справді був віденець Шумах, що згодом стає Фільковим колегою по праці. Балакун, як усі віденці. Втік з Відня, має досить бомбардування й війни й того, що Відень жде. За хату у баверки мусить він і жінка працювати коло господарства, хоч ще й платять. Висловлюється дуже неприхильно про тірольських селян.

Такий саме й війт, до якого приходимо і який нас приймає, теж стоячи в кухні. Мужик, прихвостень партії, Ортсгруппенляйтер[25]. Хати нема. Маємо їхати до сусідніх сіл, але без надії. Там напевно буде те саме, що тут. Тож я вибираюсь до Штамсу. У Штамсі живе моя довголітня пацієнтка пані Качоровська. Ми жили в приязні більшій, як лікар з хворим. Приїздила з села завжди з слоїчком меду. Чоловік її пасічник, вона вчителька. Довідуюсь про її адресу. Тепер їду туди. Дві станції від Тельфсу вгору здовж Інну. Власне не село, а манастир-дворище. Колись жили там манахи з панських родин. Прекрасні сходи, в мурах всюди бронзова різьба, прекрасні образи. Мадонни ренесансу, янголи. Тиша та ідилія. Що знають вони про борню життєву й жах війни?