Льодовиковий період
- Автор: Паніц Ебергард
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №7
- Переводчик: Віктор Ревуха
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Льодовиковий період». Краткое содержание книги:
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.
— Та зараз же добре чути! Невже ви нічого не чуєте?
День видався погожий, і до вкритого снігом пасма гір усе було видно як на долоні. Довкола — анішелесть, яскраво світило сонце. Поблизу будинку сніг почав танути, в слідах, які лишили по собі Ева, Аншюц і сани, а також ми з Ксенією, проступала каламутна вода. З розвалених стін і забитих дошками вікон почало капати. Це був єдиний шум, який долинав знадвору, єдина новина.
Ми нікого не хотіли засмучувати. Не сказали про це жодного слова навіть одне одному. Я відчув, Ксенія вже терплячіше ставиться до дитячого галасу. А діти гасали сходами й вестибюлем. Горлали вони так голосно, що здавалося, наче всі з’юрмилися біля наших дверей:
5
Минала година за годиною, опівдні вже кожен знав: період оледеніння закінчився, хуртовина — теж. На стінах з’явились мокрі плями, зі стелі сипалася штукатурка. Тала вода стікала й крапала з мурів не лише надворі, в приміщенні під вікнами та в кутках також понабігали калюжі. Якщо відлига триватиме, «Артус» перетвориться в сталактитову печеру, а долина — в болото. Пішки вибратися звідси буде ще важче. На те, що повернуться Ева й Аншюц або надійде інша допомога, ми вже не сподівалися: сюди тепер могли дістатись хіба що гусеничний трактор або танк.
Отже, танки й солдати були нашою останньою надією. Тому й ходили вранці такі чутки, бо всіх цих таких різних людей непокоїла одна думка.
— Захистити життя, будь-що захистити життя, — сказала Ксенія, розповідаючи про гримування, яким вона в театрі займалася щовечора. — Добро й зло — їх не завжди можна чітко розрізнити, як на отій картині, де зображено карнавал. Ні в якому разі цього не зробиш за зовнішніми ознаками. Важко нам іноді доводилося, коли ми ставили п’єси на воєнну тематику, навіть зображаючи прихильників миру.
Ми сиділи в моїй кімнаті й розмовляли про минуле, наодинці зі своїми спогадами, пережитим чи непережитим життям. Ніхто з нас не в силі був, та й не мав бажання, зважитися на щось вирішальне. Навіть Максим, якби ще був міністром, нічого не зміг би змінити в нашому становищі, принаймні відвернути найгірше. Кожен зробив усе що міг і цим виправдовував себе й інших, не більше й не менше.
— Цього було не досить, ми надто певні були того, що робимо добру справу, — сказала Ксенія, прочитавши кілька давніх віршів. Вона сотні разів читала ці зворушливі рядки перед тисячами людей. Це передавалося по радіо, з телеекранів, перекладалось іншими мовами, друкувалось у листівках, в Америці на ці вірші навіть написали пісню. — А зараз, — вигукнула Ксенія схвильовано й сердито, — невже зараз останнє слово за танками, гарматами й бомбами?
— Ми ж іще не приречені на мовчання, — сказав я.
Але Ксенія різко покрутила головою:
— До чого вся ця розмова, якщо нас ніхто не слухає? Можливо, нас ніколи не сприймали серйозно з нашим мистецтвом красномовства та й взагалі з мистецтвом, яке прикидається, наче воно зійшло згори, як ото з церковної кафедри сходить проповідник. Там завжди були такі гарні слова: «Не убий». Тільки кровопролиття ніколи не припинялося. Факти й люди, які творять ці факти, свідчать зовсім про інше.
Зухвало, з відтінком цинізму, який їй зовсім не личив, Ксенія заявила:
— Я мала б народити дітей і врятувати їх від небезпеки, хоч з півдюжини дітей, щоб у разі необхідності можна було відродити свою народність. Але де?.. Тепер я вже не могла б відповісти на це запитання, хоча до останнього часу почувала себе дуже впевнено. Може, в цьому полягала моя помилка? — Ксенія замовкла, поринувши в роздуми, а за кілька хвилин зізналася: — Я завжди зневажала нерішучих або надто обережних. — Залізничник, який частував її вибухами розпачу й страшними пророцтвами, викликав у неї огиду. — То що, я маю тепер сміятися сама з себе? Та скажи щось!
Я не квапився відповідати, й вона справді зареготала, однак докинула, що поважає мою стриманість.
— Силувати я вас не можу, вам усе треба добре обміркувати, це я знаю.
Ксенія прихилилася до вікна й вдала, ніби цікавиться лише плямою на стіні та мокрою шпалерою під нею; клаптик шпалери відстав, і Ксенія його відірвала зовсім. Я однак помітив, з якою увагою вона дослухається до того, що робиться надворі, на хвильку навіть звелася навшпиньки, щоб іще раз виглянути надвір.
Потім Ксенія впала на ліжко й, тихенько хихикаючи, сказала:
— Я звелася нінащо, в голові самі дурощі… — Вона вперше згадала про п’єсу, яка привела її сюди: — За сімома горами, в семи гномів була собі Снігуронька… — Більше, так вона гадала, не було потреби про це розповідати. — Мені належало б сказати «ні», в останній час я займалася дрібницями зі страху опинитись перед зачиненими дверима… — Ксенія буркнула собі під ніс якусь дату, котру я не хотів і не міг зрозуміти. — Знаєш, — сказала вона й трохи підвелася, — власне, все старіє, й людина в тому числі, людина стає меншою, хворобливою й такою жалюгідною, що безвільно скоряється обставинам, байдужа до всього на світі, наче неспроможна зробити навіть найменшого. Тобі таке ніколи не спадало на думку?