Льодовиковий період

Баста. На столі не було більш нічого. Все виметено до останку. Годі пиячити, в усьому має бути ясність, не треба самим себе заводити в оману й дозволяти дурити себе іншим. Не думати ні про помсту, ні про справедливість милосердного бога, не думати навіть про скруту, в якій опинилися. Думати про те, щоб вижити!

В будинку вже не було тиші. За прибраним столом сиділи Ксенія, Максим, доктор і лісник Андреас. Залізничник Карл-Гайнц підмітав вестибюль. Діти гасали вгору й униз сходами, серед дітей був і той русоголовий, котрий вночі оплакував кішку. Кілька чоловіків і жінок стояли біля каміна. Побачивши, що я виходжу з кухні, вони покликали мене до себе.

— Ви ж це теж чули? — Дехто почав угадувати, що за гуркіт чути з долини.

— Це, певно, танки або важкі гармати, які займають на кордоні бойові позиції, — казали інші.

— Звичайно, то наші, — запевнив залізничник. Він, посміхаючись, підійшов до мене й весело, по-дружньому, простяг руку, наче між нами нічого не було. — Я добре розуміюся у таких справах, я — резервіст. Незабаром ми дізнаємося ще дещо.

Я підійшов до виходу й, незважаючи на те, що старий Максим невдоволено зиркнув на мене, відчинив двері. Блискуче сонце, що стояло над засніженими горами, осліпило мене, я на кілька секунд заплющив очі, мені теж видалося, ніби десь далеко чутно гуркіт моторів — гуркіт, котрий, як не дивно, чомусь нагадував мені пісню офіціанта. Рудольф твердим кроком вийшов слідом за мною надвір.

— Я — не п’яний, — запевнив він мене знову, — я вже знаю, що сталося.

Трохи звикнувши до різкого світла, я втупивсь у сліди на снігу, у відбитки моїх і Ксенії черевиків, у Евині й Аншюцові сліди, які вже майже згладилися, у зловісні кола, виписані санками аж ген до порослого лісом косогору.

Офіціант нахилився до мене й шепнув на вухо:

— Якби ми пішли, то вже могли бути там. — Він ухопив мене за руку й показав на захід, до кордону. Його розстебнутий піджак лопотів на морозному вітрі, а йому було байдуже, проте у мене на очах з’явилися сльози. Я хвильку захоплено дивився на нього, та він дихнув на мене перегаром, і це розвіяло чари. Рудольф учепився за мене, бо не міг утриматися на ногах, і я насилу довів його до будинку.

— Мій любий друже, — белькотав він, — я в курсі справи. В кожному разі на мене можете розраховувати.

Я посміхнувся, й ми з директором занесли його до кімнати. Директор мав Рудольфа за непоганого хлопця.

— Лише розлучення з дружиною вивело його з рівноваги. — На столі біля Рудольфового ліжка лежали книжки англійською і французькою мовами — твори Белламі, Верна, Лондона, Льюїса, Шекспіра, Війона й Уолта Уїтмена, яких він, мабуть, читав в оригіналі. Все це були старі видання, бібліографічні цінності, за які він, очевидно, сплатив купу грошей.

— Це — його хобі, — пояснив директор, який помітив моє здивування. — Іноді я думаю, хоч нарікати на нього не маю причин, що він обрав не ту професію.