Льодовиковий період
- Автор: Паніц Ебергард
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №7
- Переводчик: Віктор Ревуха
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Льодовиковий період». Краткое содержание книги:
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.
— Мені так важко, — сказала вона. — Будь ласка, допоможіть мені…
Тепер я розумів, що то вона зажадала від свого чоловіка нікому не говорити про її стан. Можливо, сподівалась швидше вибратися з цього будинку. І в той же час приготувала пелюшки й усе, що на перших порах було необхідне для немовляти. Андреас приніс це все з її кімнати й показав мені та лікареві: пляшечки для молока, дитяче харчування, присипки й креми.
— О боже! — сказав доктор. — Не про кожного так піклуються, коли він з’являється на світ.
На який світ? Ми цього не знали, вікно було повністю забите дошками, повітря знадвору не проникало, але й зі стелі не крапала небезпечна вода. Мокрі плями не збільшилися й на міліметр. Я втупився в стелю. Саме за цим я мав пильно стежити — за мокрими плямами на стелі, в цьому полягало моє завдання на захист нового життя. Я чув, як крикнуло немовля, але не зразу піднявся з підлоги, а тільки тоді, як звелів лікар.
Андреас підскочив першим. Він розкутав миску з водою, ще раз поміряв температуру, тоді взяв закривавлене немовля, щоб його уперше в житті скупати.
— Хлопчик має називатися Крістофером, — сказала жінка спокійно й чітко, наче щось само собою зрозуміле, наче анітрохи ні в чому не сумнівалася, не хвилювалась і зовсім не боялася за його майбутнє.
— Таке ім’я, — сказав я, встав і легесенько торкнувся до маленьких, згорнутих у кулачки, ручок. — Сподіватимемося, що малюкові легше буде в житті, що нам, як тому Крістоферові із стародавньої легенди, теж пощастить винести увесь цей тягар!
10
Ми поклали дитину в кошик з-під хліба — кошика приніс офіціант Рудольф. Він був поблизу й діставав усе, що було потрібно, самовіддано клопочучись про немовля. Рудольф народився в селі, зовсім недалеко звідси, в багатодітній родині.
— Моя дружина під час кожних пологів ледве не вмирала, — розповідав він. — А мені народження кожної дитини додавало сили, без дітей я просто не зміг би жити.
Зовні вже не було помітно, що він уранці добряче випив, хоча в мене ще паморочилася голова і я на превелику силу пильнував за стелею. Я знову сів на підлогу, час від часу в мене злипались очі. Тим часом чутка про народження дитини рознеслася по всьому будинку. Всі хотіли побачити малюка, й доктор дозволяв їм по черзі заходити до кімнати. Повз мене вони, спотикаючись, проштовхувалися до породіллі та кошика, якого Рудольф поставив біля ліжка на двох стільцях.
Ксенія теж заскочила на хвилину.
— Добрий Максим бавиться з дітьми, — сказала вона. Я чув голос старого у коридорі — він щось читав дітям. Якщо не помиляюсь, це були вірші з тієї книжки, яку я вже тримав у руках. — Він наче знову на світ народився, коли тут закричала дитина, — шепнула мені Ксенія. — Йому про це треба було сказати раніше.
Я знизав плечима.
— Ми ще не знаємо, яке рішення було правильним, — відповів я. — Дитина живе, бо ми не повтікали звідси.
Батько новонародженого обняв свою дружину, яка щасливо посміхалась. Він підійшов до неї останнім. Почервонівши й нетвердо тримаючись на ногах, татусь дивився то на неї, то на дитину. Очевидно, від хвилювання не міг сказати ні слова, навіть доторкнутися до них не міг. До того ж кілька ковтків вина, яким почастував його Максим, зовсім вивели бідолаху з рівноваги.
Ксенія підійшла до нього й, щось мовивши, хотіла вивести з кімнати, бо він ледве тримався на ногах.
— Ні, ні, — вперто захищався він, обома руками вчепившись у ліжко дружини. — Стільки уваги, ні, це вже занадто. Дитина жива, я всім вам дуже дякую, ніхто більше не повинен почувати себе зобов’язаним допомагати нам.
— Авжеж, авжеж, — сказав доктор, відштовхнув Ксенію, вхопив чоловіка за руку й вирядив його до дверей. — Про це поговоримо завтра, а зараз усім потрібно трохи відпочити, перш за все — матері й дитині.
Ці слова були сигналом, щоб усі вийшли з кімнати. В очах Ксенії я побачив сльози.
— Отже, ще одна ніч, — шепнула вона мені, відчиняючи двері. Я хотів піти з нею, але доктор дав мені й Андреасу доручення — зробити над дитячим кошиком балдахін.
— А потім — над кожним дитячим ліжком, — додав він. — 3 дітьми в останню ніч нічого не повинно трапитись.
Цією справою ми з Андреасом займалися до самого вечора. Цератові скатерки, які, очевидно, призначались для садка на даху, ми понапинали на карнизи від штор та всілякі жердини й зробили над кожним дитячим ліжком надійний дашок. Малюкам це дуже подобалося, вони з кімнати в кімнату тягали різні речі, допомагали й заважали нам, поки Максим позбирав їх знову й прочитав щось із книги — про квітучі луки та поля під Ерфуртом, описані Гете, й про нинішні спустошення.