Оті з Десятої Тисячі
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. Омелянчук
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Оті з Десятої Тисячі». Краткое содержание книги:
Минув той час, коли незчисленні жартуни і похмурі пророки твердили: «Настане день, коли вони (машини) збунтуються».
«А хіба це так уже й неможливо? — подумала Алька. — Коли радарна система «Альфи» виявилася дефектною, то, може, і в «Розвіднику» теж є якийсь дефект, якесь замикання, що штовхає його на бунт проти людей?»
— Це неможливо, — відповіла собі вголос Алька.
«А чи напевно? — подумала вона. — Чи напевно це неможливо?»
Цієї миті, ніби на замовлення, озвався «Розвідник».
— Увага, командири! Увага, командири! Треба негайно…
— Що треба? — люто верескнула Алька, бо після слова «негайно» настала пауза, потім «Розвідник» повторив: «Негайно… не… айно… гай… айно» і замовк.
Все одно Альчине обличчя раптом засяяло, ніби третє додаткове сонце «Розвідника». Бо тієї самої хвилини, коли «Розвідник» даремно силкувався закінчити свій рапорт командирам, йому вдалося зробити хоч одну корисну річ — відчинити браму Стартової вежі.
Звідти, просто до Альки, вибіг Іон.
— Нарешті! — вигукнув він. — Ти їх бачила?
— Ні.
— Я так і думав.
— А тепер що? Що будемо робити? Він схопив її за руку.
— Я ще не впевнений, — сказав він. — Ще… ні. Але треба негайно діяти. У нас замало часу. Бачиш?
Крізь відчинені стулки брами виднів екран. Праву половину його величезної поверхні займала тінь Чорної Ріки, яка зростала з кожною секундою.
— Що накажеш, командире? — запитала Алька.
— Маємо тільки дві можливості, — мовив він швидко. — Або спробувати повернутися до космольота, або ж, дістатися до Центрального Залу і там вияснити, в чому справа. Що ти радиш?
— Центральний Зал.
— Чому?
Алька і на мить не задумалася.
— Це ж зрозуміло, — пояснила вона з «надзвуковою» швидкістю. — Якщо ми навіть доберемося до космольота і вчасно стартуємо, то й тоді не матимемо певності, що «Розвідник» буде діяти за встановленою програмою, що він не загубить нас у просторі, не вийде з небезпечної зони тощо.
Іон кивнув.
— Треба дістатися до Центрального Залу, — продовжувала Алька, — бо тільки там…
— Тільки там, — перебив він її, — можна з'єднатися з Базою.
— І навіть самим усунути аварію.
— Побігли, — вирішив Іон.
Вони бігли крок у крок. Раптом Іон схопив її за плече.
— Дивись! — показав він на рухому стежку, ту саму, яку Алька недавно обминула.
— Що?
— Вона рухається не туди.
Алька мовчки кивнула.
— Тепер сюди, — він звернув убік від лабораторій.
Вони бігли прямою алейкою по еластичній, як бігова доріжка, поверхні.
— Як ти гадаєш? — запитала Алька. — Що все це означає?
— Все може бути, — відповів Іон.
Обмінюючись короткими, уривчастими фразами, вони бігли поряд, як пара бігунів на середині дистанції: швидко, але без поспіху, рівномірно, але напружено.
— Все може бути, — повторив Іон.
— Невже це… сам «Розвідник»?
— Ні.
— Звісно, — погодилася Алька. — Він намагається нас застерегти. Але…
— Що «але»? — запитав Іон.
— А може, це він тільки вдає?
— А ти як гадаєш? — відповів він запитанням.
— Ні.
Іон кивнув, але обличчя його було похмуре.
— Все може бути, — втретє повторив він.
— Ти про що?
Він не відповів. Тільки коли вибігли із заростей, що оточували комплекс лабораторій, і через широку поляну з квітами помчали до помітної здалеку великої бані Центрального Залу, Іон» озвався стишеним голосом:
— Спочатку я думав, що це… чужинці.
— Які чужинці?
— З космосу?
Алька аж стала. Іон ніби й не помітив цього. Вона насилу догнала його. Пробігли вже майже кілометр.
— Нісенітниця! — крикнула вона, задихаючись.
Іон знову не відповів. Біг далі спокійно, розмірено. Алька почала відставати.
— Іоне, трохи повільніше, — попросила вона.
Він зразу ж зупинився і навіть притримав дівчинку, коли та хотіла бігти далі.
— Відпочинь.
Вона навіть не могла відповісти — так засапалася. Лише кивнула.
— Бачиш, — буркнув він. — Далі будемо йти… крок за кроком.
Іон теж захекався, хоча на Сатурні охоче і добре бігав. Пройшли кілька метрів, і він заговорив цілком вільно.
— Все може бути. Але, — погодився він, — я теж думаю, що чужинці, їхня поява… І взагалі всі ці мавп'ячі фокуси… це нісенітниця. Якби хто прибув, то намагався б передовсім порозумітися з нами.
— Може, «вони» просто вивчають «Розвідника».
— Хто «вони»? Що означає «вивчають»?
— Я, коли була маленька, — відповіла вона, — завжди намагалася розібрати нову іграшку. І кожну псувала.