Істина поруч
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Істина поруч». Краткое содержание книги:
Супутники… окремі і групові польоти космонавтів… — навколоземний простір опановано! Але це тільки поріг Космосу. Людина, звичайно, не зупиниться на порозі, а помандрує в незміренні простори Світобудови. На черзі — польоти до Місяця, Марса, Венери… Чи р на них життя? І якщо є, то яке воно?
Ось на ці хвилюючі питання й намагається відповісти у своїй фантастичній повісті «Істина поруч» письменник Василь Бережний.
На загадкову планету Венеру потрапляє радянський космонавт Петро Яворович, де на нього чигає безліч несподіванок і небезпек. І Людині з Землі доводиться виявити немало мужності, сили волі й винахідливості, аби успішно завершити важку й відповідальну експедицію.
Те, про що він дізнався, було неймовірним. Влада Великого Розпорядника, яку той здійснює за допомогою цілої касти Головатих, міцно спутує усе суспільство. Він контролює психіку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерієць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення — до безсмертя. Один тільки орган венерійця — мозок — має розвиватися, всі інші — тимчасові, допоміжні і мусять відмирати. І ці велетенські мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємніші таємниці природи. Вони керують ростом рослин і тварин, можуть накопичувати потрібні елементи в рослинних організмах, одне слово — ліплять природу так, як вважають за потрібне.
Населили планету біологічними роботами, місія яких — обслуговувати Головатих. Природні ж венерійці мусять «піднятися на вищий щабель еволюції» і всі, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв’язати проблему народження, на випадок несподіваної загибелі мудрих. Над оцим завданням тепер і працює Великий Розпорядник і безчисленні його помічники. Саме тому ще й лишилися звичайні венерійці, що геніям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони під гнітом страху, дух їхній не має змоги розвиватися вільно, він запертий в тісні камери обережності, і це завдає венерійцям невимовного болю; радість буття проривається тільки в таємних місцях, куди не проникають біохвилі центрального мозку.
Старі розповідають красиві легенди. Нібито колись було синє небо і по ньому котилося Золоте Світило, і жилося тоді венерійцям весела і радісно. Були вони дітьми природи, і хоч рослини давали не такі концентровані соки, а все одно живлющі. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибині якого сяяли інші Венери. Розквітало мистецтво — співці видобували свої пісні з самісінького серця, художники вкрили скелі малюнками, на яких вигравали фарбами і дикі тварини, і дерева та птахи, і жінки та діти.
Кожне покоління прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудові зразки мистецтва. «Культура Одноокого Бика», «Культура Чорного Дерева», «Культура Двох Крил»… — усе це епохи, які продовжувались, як на земні масштаби, тисячі, а то й більше років. І венерійці тоді були інакші — мали менші очі і світлий колір шкіри.
Але планету спіткала страшна катастрофа — вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стіна, вода ринула на неї, і заклубочилися густі, безконечні хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рівень океану дуже понизився, виступили з води заховані там гори, піднялися стрімкі береги. Нарешті таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, і вони так щільно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Світило… Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невідомості. Розвиваючи орган мислення — мозок, мудреці надумали усе невідоме зробити відомим, вони хочуть перемудрувати саму матір Природу і домогтися Безсмертя. А навіщо воно? Адже смерть — це перехід до інших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.
Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерійця. перекази про оті давні культури — то вигадки, міфи. Але все-таки йому не вдалося зовсім стерти сліди цих спогадів у пам’яті. Туманні, неясні і розпливчасті, вони, коли збуджувати пам’ять, чіткішають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течія прихильників Золотого Світила. Вони вірять, що Світило є, що без його живлющого проміння загинуло б життя… Світлопоклонники збираються в таких приміщеннях, куди не проникають біохвилі Великого Розпорядника, і тільки через роботів він дізнався про цей рух. Але знищити світлолюбів йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидіяти біохвилям Великого Розпорядника.
«Я бачу в твоїй пам’яті прекрасний образ Світила, — звернулася Промениста. — Скажи мені: воно справді є?»
На обличчі в неї відбилися одночасно і тривога, і страх, і надія; очі випромінювали всі відтінки блакиті.
— Є, є! — радісно загукав Петро. — Є Золоте Світило, і воно поруч, недалеко від вас!
«Ти його бачив, чужинце?»
«Бачив. Але це така палаюча істина, така сліпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо засліпить».
«Тепер я можу спокійно йти до Межі, я щаслива, бо знаю, що омріяне Світило є…»
Петро схопив її за руку, скрикнув:
— Навіщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!