Істина поруч
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Істина поруч». Краткое содержание книги:
Супутники… окремі і групові польоти космонавтів… — навколоземний простір опановано! Але це тільки поріг Космосу. Людина, звичайно, не зупиниться на порозі, а помандрує в незміренні простори Світобудови. На черзі — польоти до Місяця, Марса, Венери… Чи р на них життя? І якщо є, то яке воно?
Ось на ці хвилюючі питання й намагається відповісти у своїй фантастичній повісті «Істина поруч» письменник Василь Бережний.
На загадкову планету Венеру потрапляє радянський космонавт Петро Яворович, де на нього чигає безліч несподіванок і небезпек. І Людині з Землі доводиться виявити немало мужності, сили волі й винахідливості, аби успішно завершити важку й відповідальну експедицію.
Жінка зупинилася кроків за два перед Петром, повні губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув — наче жінка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:
— Тут такий звичай, каже Гілка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.
І він одразу став на коліна. Яворович наче й не чув того, невідривно дивився на Матір, і бачив на її зеленому обличчі знаки страждання, глибоко захованого в серці болю.
Мабуть. Гілка розповіла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступнула ближче і поклала йому руку долонею на чоло.
Петрові здалося, що пальці її злегка тремтять, вібрують. Що ш треба? Стояв ні в сих ні в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жінка тримала руку на його чолі з хвилину чи більше. Тонка біла тканина здіймалася на її грудях, і Петро ніяк не міг перебороти враження, що перед ним людина, яка навіщось пофарбувала шкіру в зелене.
«Ти дуже схожий на всіх наших, — вловив її думку Яворович, — але я вірю в записи твоєї пам’яті». Вона опустила руку і схилила голову, ждучи, що він скаже.
«Є така планета — Земля…»
«Це записано в твоїй пам’яті».
«Люди… Люди… — він уявив першотравневу демонстрацію на Хрещатику в Києві. — Люди послали нас».
«В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край і потім розповів людям».
«Побачити — це, звичайно, для мене цікаво, — подумав Яворович, — а от розповісти людям про це, мабуть, не вдасться».
«Чому?»
«Бо я не можу стартувати».
Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокійну:
«Ходім до нас, тут зимно».
Всі рушили за нею — і владарки, і «тіні» — тією самою дорогою вниз. Пішов і Яворович із своїми друзями. Деякі натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цікавість. «В мене ще є трохи часу…» «Тут зимно…» Що все це означає?
А внизу й справді було набагато тепліше. Густе повітря насичене ароматом буйної рослинності, і хоч спершу Яворович відчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше і легше. Дерева й тут стояли безлисті, але це справжні хащі. Бачив, що там і сям сколихуються гілки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тільки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечі.
«Друге народження… Друге народження…» — спливала думка в голові, і він співчутливо поглядав на білу постать Променистої.
СВІТЛОПОКЛОННИКИ
Стіни залу, до якого завела Яворовича Промениста, нагадували перламутр. Колір їх мінився, як і очі господарки, хоча це залежало від точки, з якої дивишся, — то зблисне білим, то фіолетовим то рожевим… Петро не мав сумніву, що матеріал цей органічного, а точніше — рослинного походження, можливо навіть, що й приміщення оці не будуються, а виростають згідно біомолекулярної програми, — адже кути в залі згладжені, стіни, поступово закруглюючись, переходять у нерівномірно вигнуту стелю, розміри якісь зміщені, прямих ліній нема. Коли вони заходили сюди крізь гущавину, йому здалося, що перед ними темніли не двері, а дупло велетенського дерева. Гілка і Рожевий лишилися в гаю біля шляху.
Зайшовши до приміщення, Промениста швидко обернулася до Яворовича і знову, діткнувшись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокійний потік.
«Будь уважним, чужинце, будь насторожі в оцій країні горя і зла. Благаю, вимагаю, наказую: не споживай більше харчу спокою — харчу безвілля, покори і байдужості! Це просто щастя, що ти з’явився на нашій планеті, і ти не мусиш загинути, розумієш — не мусиш! А спокій і байдужість — це ж загибель, і загибель духу. Та хіба ж є щось страшніше, ганебніше від цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лінію, що відділяє наше фізичне існування від духовного, я поспішаю, а то б розповіла усю нашу історію…»
«Це жахливо — самому поспішати до загибелі!..» — подумав Петро, і вона одразу ж відповіла: «Дух мій не загине, він же невмирущий. А тіло приречене».
«Будемо боротись!»
«Думай про свій рятунок. Слухай уважно…»
В Петровій уяві помчали один за одним зримі образи, наче кадри кінофільму, і мчали вони з такою швидкістю, що він ледве встигав фіксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослідовно, й хто б міг вимагати спокійного, логічного викладу від істоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта «сортував» інформацію, і в Яворовича склалась більш-менш цільна картина.