Ми, горобчики
- Автор: Радичков Йордан
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "ВЕСЕЛКА"
- Переводчик: Александр Дмитриевич Кетков
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Ми, горобчики». Краткое содержание книги:
У нашій зграї найбільший балакун, можна сказати, Шановний Добродій, та й то він не говорить, а бурмоче собі під ніс, тобто говорить сам до себе. Щодо телефону, то про нього не може бути й мови, жоден горобчик не розмовлятиме по телефону з іншим горобчиком. Досить гукнути:
— Цвірінь! — І зразу ж почуєш, як тобі відповідає хтось із горобчиків:
— Живий! Живий!
А якщо ми живі, отже все гаразд, коли ж знайдемо трохи поживи на покинутому току — зовсім чудово!
Отож ми летіли над полем, прямуючи до току, а Шановний Добродій весь час бурмотів собі під ніс:
— Куди так стрімголов несешся, шановний добродію! Тік — не комаха, не втече! Лети спокійніше, обережніше!
Шановний Добродій — старий і досвідчений горобець, і коли примушував нас летіти обережніше, то цим хотів сказати, щоб ми летіли нижче, аби нас не помітив хижак. Хижак — це яструб, він часто падав згори на нас або раптово налітав на зграю. Колись він викрав з нашої зграї Ю. Тц. Але не будемо обтяжувати своє серце сумними спогадами!
На току виявилося багато поживи. Цвір летів задом наперед поруч з нами і весь час повторював:
— Бачите, є пожива, а ви сумнівалися.
На току ми застали сиворакшу з її бантами. Вона стояла осторонь і зосереджено гортала журнал. Мушу відзначити, що цей французький журнал 1903 року став схожий на пиріг: не можна було зрозуміти, де в нього початок, а де кінець, де лице, а де зворот. Однак це аж ніяк не заважало сиворакші поринати в журнал, і ми дійшли висновку, що колись вона цілком порине в нього й зникне. Шановний Добродій підлетів до сиворакші й завів з нею бесіду. Вона дуже любила бесідувати.
Поки вони розмовляли, до нас підлетів Гаврош. Він приніс у дзьобі соломинку й похвалився, що знайшов її біля молочного бару. Різних соломинок — ячмінних, житніх та інших — було вдосталь у полі, і ми сказали йому про це, але Гаврош відповів, що то звичайні польові соломинки, а його соломинка окультурена, справжня міська соломинка, гідна зайняти чільне місце в будь-якому молочному барі або кондитерській. Він ніяк не хотів зрозуміти, що ця міська соломинка прийшла з поля, в місті її причепурили, загорнули в папір і так дають людині, щоб вона через неї смоктала із склянки. Сиворакша втрутилася, пояснюючи, що в людини немає дзьоба, тому їй важко пити і вона користується соломинкою. Сиворакша кривлялася і цим дратувала Шановного Добродія. Вона казала «дзоб», а не «дзьоб». Шановний Добродій раз у раз виправляв її, пояснюючи, що слід вимовляти «дзьоб», але вона стояла на своєму, наперекір казала «дзоб», а потім поринала в свій журнал. Глибоко зітхаючи, Шановний Добродій припиняв суперечку словами:
— Будь-яка суперечка з жінкою — марна втрата часу!
Поки вони сперечалися, а Гаврош, другий племінник Фр. Т. Мітітакі, бундючився біля них зі своєю міською соломинкою, звідкись з’явився яструб.
— Дві!.. Дві!.. — несподівано вигукнув У Фу і почав натягувати свою коротеньку дитячу майку. Горобець з Китаю ще не зовсім опанував нашу мову і не всі наші слова вмів правильно вимовляти. Замість: «Дивіться! Дивіться!» — він казав: «Дві! Дві»
Ми озирнулись і побачили, що на нас стрімголов несеться хижак. Коли він пролітав над річкою, його помітив чоловік з рушницею, який ішов берегом. Чоловік прицілився в хижака і вистрелив. Занімівши від жаху, ми побачили, як яструб здригнувся, перехилився, одне крило в нього повисло. Зробивши дугу, щоб утекти далі від мисливця, яструб полетів униз і впав у річку. Мисливець пішов собі далі своєю дорогою, а ми всі кинулися до річки.