Ми, горобчики

ЯСТРУБ

Надходила зима, листя з дерев опало, часто спускалися тумани, а ранками ми бачили, як усе навколо вкривалося памороззю. В такі дні ми більше блукали по місту, рідко хто ходив у поле шукати поживу. Якось Цвір повернувся з поля і сказав, що знайшов покинутий тік, а на току багато поживи для нас. Поле вже посірішало, дув холодний вітер, дерева оголилися, майже ніде не було жодної живої істоти, якщо не рахувати чорних воронів, що прилетіли з півночі, аби перезимувати на наших землях. Ми уникали в цей час виходити на відкрите ще й тому, що яструб ставав розлючений, зненацька нападав на нас, а нам важко було ховатися, бо навіть і листя терну облетіло. Терен — наше головне сховище, адже коли є листя, в ньому нічого не видно, і коли ми ховаємося, яструб не може ні побачити нас, ні проникнути в терен. Отже, не лише через холод, а й через голодного яструба ми уникаємо восени з’являтися в полі. Краще бути голодними, але живими.

Цвір заспокоював нас — він, мовляв, ніде не бачив яструба, і ми даремно не хочемо йти на тік. Нарешті ми погодилися піти. Усю дорогу Дитяча Майка обсмикував свою майку, щоб натягнути її до п’ят, але вона ледве сягала поперека. Мугик і Піук мугикали пісеньку: «Піук, піук, старий турок смокче чубук!» А Шановний Добродій бурмотів собі під ніс, що летимо не всі і що треба було залишитися у місті в теплі, як це зробив другий племінник Фр. Т. Мітітакі, якого всі називали Гаврошем. Гаврош здебільшого сидів у місті, бо звик до міського життя і казав, що нема чого блукати полем і лісом та дичавіти, коли можна ходити містом і таким чином ставати культурним. Поле й ліс Гаврош називав пережитком минулого, а місто — цивілізацією. Він розповів нам, що читав у одного дуже розумного француза, якогось пана Гюґо, що в лісі є пташка, а в місті — хлопчик. Пташка зветься горобчиком, а хлопчик — Гаврошем. Сиворакша спитала його, де він таке читав. Гаврош відповів, що в романі «Знедолені». Вона подумала й вигукнула:

— Бідолашні французи!

Гаврош ствердив:

— Так!

Гаврош дуже своєрідно набирався культури. Він уже двічі був у кіно, пролетівши потай крізь двері, але обидва рази дивився той самий фільм, тому втретє не пішов. Надвечір відлучався від нас, ходив по балконному карнизу і звідти дивився телепередачі в чужій квартирі. Люди в квартирі здавалися йому добрими, бо не проганяли його. Ми теж могли б дивитися телепередачі, але вони нам зовсім не подобаються, бо весь час говорить той самий чоловік, раз у раз поглядаючи на нас. Навряд чи є щось нудніше за телебачення, і мене дивує, як люди можуть годинами сидіти перед приймачами й слухати, як той чоловік говорить. Люди взагалі багато говорять, а оскільки ми всюди шмигаємо, то мимоволі підслуховуємо, і я переконався, що чим більше люди говорять між собою, тим менше розуміють, про що йдеться. Мабуть, від того, що багато балакають. Інколи ми були свідками, як люди не могли дійти згоди, накидалися одне на одного й починали битися. Думаю, це теж від надміру балачок. Нам таке не загрожує, бо ми розуміємо один одного з двох слів: «Цінь, цвірінь!» Це все, що ти сказав, а твій сусіда одразу ж усе розуміє. Особисто я помітив, що з дня на день люди стають балакучішими, і до чого воно дійде, хтозна! Якщо не можуть говорити одне одному у вічі, беруть телефон і розмовляють по телефону. Коли ж їдуть в автомобілях, сигналять щосили.