З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
— Реймонде, синку! Заходь! Сідай, — промовила літня жінка, вказуючи на диван і нахиляючись зі свого крісла, щоб зігнати тварин.
— Я привів подругу з роботи, мам, це ж нічого? — сказав він, підходячи до неї та цілуючи в щоку.
Я також підійшла до неї та простягнула руку.
— Елеанор Оліфант, приємно познайомитися, — назвалась я. Вона поглянула на мою руку, а тоді взяла її обіруч, точнісінько як Семмі.
— Приємно познайомитися, дитинко, — сказала вона. — Я завжди рада бачити друзів Реймонда. Сідай. Я впевнена, тобі хочеться чаю. Чим тебе ще пригостити? — вона спробувала встати, і тут я помітила біля крісла ходунки з коліщатками.
— Сиди, мамо. Я сам принесу, — зупинив її Реймонд. — Зроблю всім по чашці.
— Дуже мило з твого боку, синку, — сказала вона. — Там ще є печиво — «Вагон-Віллс», твоє улюблене.
Реймонд пішов у кухню, а я сіла на диван праворуч від його мами.
— Мій Реймонд — чудовий хлопець, — гордо промовила вона. Я не знала, як краще відповісти, тому лише кивнула. — То ви працюєте разом? — запитала вона. — Ви також лагодите комп’ютери? Господи, сьогодні дівчата можуть робити будь-що, чи не так?
Вона була такою ж чистою та охайною, як і її оселя, її блузка була застебнута брошкою біля шиї. На ній були зручні капці винного кольору, облямовані овечою вовною, вони здавалися зручними. Їй було близько сімдесяти, і коли я тисла її руку, то помітила, що її пальці розпухли до розмірів аґрусу.
— Я працюю в бухгалтерії, місіс Гіббонс, — сказала я і розповіла їй трохи про свою роботу. Здавалося, їй було цікаво, вона повсякчас кивала та інколи казала: «Правда?» чи «Ну і ну! Отакої!» А коли я закінчила свою розповідь, вичерпавши всі можливі теми для розмови, котрі надавала робота в бухгалтерії, то посміхнулася.
— Ви місцева, Елеанор? — м’яко запитала вона.
Зазвичай я відчуваю огиду, коли мене запитують щось подібне, але її зацікавленість вочевидь була справжньою й незлостивою, тому я розповіла їй, де живу, але навмисне не уточнюючи. Не можна називати адресу незнайомцям.
— У вас немає акценту, — зауважила вона, поставивши таким чином чергове запитання.
— Раннє дитинство я провела на півдні, — сказала я, — але, коли мені виповнилося десять, переїхала в Шотландію.
— Он воно що, це все пояснює.
Її вочевидь задовольнило почуте. Я помітила, що більшість шотландців не ставлять докладніших запитань, коли чують «на півдні», тому можу лише припустити, що ця фраза містить пояснення щодо англійського походження, перегонів на човнах і капелюхів-казанків, нібито Ліверпуль і Корнуолл — однакові місця, населені однаковими людьми. І навпаки, вони непохитно впевнені, що їхня рідна частина країни унікальна. Хтозна-чому.
Реймонд повернувся з яскравою пластиковою тацею в руках, на якій стояли чашки з чаєм і лежала упаковка печива.
— Реймонде! — скрикнула його мама. — Заради всіх святих, міг би й перелити молоко в глечик. Як-не-як у нас гості!
— Це лише Елеанор, мам, — сказав він, а потім глянув на мене. — Ти ж не заперечуєш?
— Звісно ні, усе в нормі, — сказала я. — Удома я завжди користуюся картонними упаковками. Це лише посудина, з якої можна налити рідину в чашку, насправді це може бути навіть гігієнічніше, ніж незакритий глечик.
Я потягнулася до печива. Реймонд уже жував своє і говорив з мамою на якісь нелогічні теми, а я зручніше вмостилася на дивані. У жодного з них не було сильного голосу, тому я слухала, як гучно цокав годинник на камінній полиці. Було досить тепло, але не задушливо гаряче. Один з котів, який лежав на боці поряд з каміном, з насолодою потягнувся й знову заснув. Біля годинника стояло фото з вицвілими від часу кольорами. Чоловік, очевидно батько Реймонда, широко посміхався в камеру, тримаючи в руці келих шампанського, ніби проголошував тост.
— Це батько Реймонда, — сказала його мама, помітивши мій погляд. Вона усміхнулася. — Фото зробили, коли Реймонд склав іспити. — Вона поглянула на нього з неприхованою гордістю. — Наш Реймонд став першим у сім’ї, хто вступив до університету, — промовила вона. — Його батька переповнювала радість. Якби ж тільки він дожив до твого випуску, синку. Ох, що то був би за день! Еге ж, Реймонде?
Реймонд усміхнувся, киваючи.