У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
Того ж року президент Французької республіки Луї Бонапарт (племінник імператора Наполеона) проголосив себе новим імператором Франції Наполеоном III. Щоб здобути прихильність впливової католицької церкви, французький імператор втрутився в суперечку щодо контролю над святими місцями в Палестині (зокрема над базилікою Різдва Христового у Віфлеємі та храмом Гробу Господнього в Єрусалимі — в останньому на Великдень 1846 р., що припав на той самий день за юліанським і григоріанським календарями, сутичка між католиками та православними призвела до 40 вбитих). 1852 р. французький посол у Стамбулі, посилаючись на угоду від 1740 р. з Османською імперією, поставив вимогу покласти край, як вважали католики, загарбанням православними святих місць у Палестині та забезпечити рівність доступу до святинь для католиків і православних. Для підтвердження серйозності французьких вимог у серпні 1852 р. до Стамбула завітала французька військова ескадра, що було порушенням угоди про чорноморські протоки 1841 р. Султанський уряд спробував лавірувати між Францією та Росією, яка висунула вимоги на захист прав православних церков.
Початок війни
Цар Микола І вирішив скористатися слушним моментом, щоб відновити російський вплив в Османській імперії На початку 1853 р. він послав у Стамбул свого представника, князя Олександра Меншикова. Вимоги Меншикова зводилися до негайної відставки османського міністра закордонних справ (одного з провідних турецьких реформаторів), скасування пільг, наданих католицькій церкві у Святій Землі, прилучення Туреччини до союзу з Росією, спрямованому проти Франції, а також у визнанні за російським імператором покровительства над усіма християнськими підданими Османської імперії Прийняття російських умов зробило б з Османської імперії російський протекторат. Такий розвиток подій був неприйнятний не лише для Франції, але й для Британії, чий посол у Стамбулі Стратфорд Каннінґ (лорд Стратфорд де Редкліф) доклав зусиль, щоб султанський уряд відхилив російський ультиматум.
У травні 1853 р. князь Меншиков залишив Стамбул, вручивши султанському урядові ноту про розрив відносин між Росією й Туреччиною. Цар Микола І заявив, що відхилення турками його ультиматуму була «султанським ляпасом по його щоці». За його наказом 21 червня (3 липня) 1853 р. 80-тисячне російське військо (переважно полки, що базувалися в українських губерніях та отримували поповнення звідти) на чолі з князем Михайлом Горчаковим перейшло річку Прут і почало займати Дунайські князівства «в заклад, поки Туреччина не виконає справедливих вимог Росії».
Микола І був упевнений, що Османська імперія буде змушена піти на поступки. Військова сила Росії була набагато більшою, а втручання в конфлікт інших держав він вважав неймовірним, хоча тут він катастрофічно прорахувався. Цар вважав, що Австрія поставиться прихильно до його дій, пам’ятаючи про надану 1849 р. допомогу проти революційної Угорщини. Також лояльною, за його розрахунками, мала бути Пруссія, інший партнер по «Священному союзу» європейських консервативних монархій. Британія, на думку Миколи І, теж могла схвалити його дії, спрямовані проти її давнього суперника, Франції, тим паче що на чолі Франції стояв племінник затятого ворога Британії початку XIX ст. У будь-якому разі на маленьку британську армію, задіяну переважно в підтриманні порядку розлогої імперії, можна було не зважати. Що ж до Франції, то вона теж, здавалося, не була здатна на рішучі дії після недавніх революційних потрясінь.
Насправді ж Пруссія й Австрія зайняли критичну щодо Росії позицію. Австрія відправила до свого кордону з Дунайськими князівствами 30-тисячний корпус, а австрійський міністр закордонних справ скликав у Відні конференцію представників Британії, Франції та Пруссії, яка 16 (28) липня 1853 р. запропонувала урядам Росії та Туреччини ноту щодо прав католицьких і православних підданих султана. Обидва уряди відкинули ці пропозиції.
Британія, стурбована зростанням російської потуги на Близькому Сході, почала шукати вирішення цієї проблеми разом із Францією. Першим практичним кроком британсько-французької коаліції стало відправлення військових кораблів до берегів Османської шперії. Коли у вересні 1853 р. у Стамбулі вибухнули антиросійські заворушення, ескадра в складі двох британських і двох французьких кораблів увійшла до Дарданеллів під приводом захисту своїх підданих, що мешкали в османській столиці.
Перші постріли
Після того як Росія відкинула османську вимогу звільнити князівства, султан Абдул-Меджид, побоюючись можливого виступу власних підданих під ісламськими та консервативними гаслами, наважився оголосити Росії війну. Султанський фірман було оприлюднено 22 вересня (4 жовтня) 1853 р., а 11 (23) жовтня турецькі батареї обстріляли російську флотилію на Дунаї. Через чотири дні турецька армія під керівництвом Омера-паші (колишнього австрійського офіцера, серба Михайла Латаса) перейшла Дунай та увійшла до Волощини. Турецьке військо на Балканах налічувало 145 тисяч вояків, проте лише половина становила кадрове військо, решта ж була погано навченим ополченням. Але реформи попереднього десятиліття далися взнаки і турецьке військо чинило затятий опір, здобувши 23 жовтня (4 листопада) 1853 р. перемогу над росіянами під Олтеницею.
На Кавказі турки розраховували на допомогу гірських племен, що десятиліттями воювали проти Російської імперії, та планували висадити десант на східному узбережжі Чорного моря силами свого флоту, що мав шість лінійних кораблів і 20 фрегатів. Але цей план перекреслила перемога російського Чорноморського флоту під Синопом 18 (30) листопада 1853 р.
Російський Чорноморський флот на той час мав у своєму складі 14 лінійних кораблів, 14 фрегатів, 12 бригів, 4 корвети та кілька дрібних суден. В екіпажах кораблів Чорноморського флоту традиційно було багато вихідців з українських губерній. Як російський, так і турецький флоти мали в своєму складі новочасні пароплави. Власне, перший в історії бій між пароплавами відбувся саме на Чорному морі в листопаді 1853 р., коли російський паровий фрегат «Владимир» здобув перемогу над турецьким фрегатом «Перваз-Бахрі».
Частина турецького Чорноморського флоту (9 фрегатів, 3 корвети та дрібні судна) зосередилася в порті Синоп під захистом берегових батарей. Наприкінці листопада їх заблокувала російська ескадра віце-адмірала Павла Нахімова (3 лінійні кораблі). 17 (29) листопада на допомогу Нахімову прийшла ескадра адмірала Новосильцева (ще 3 лінійні кораблі та 2 фрегати). Наступного дня опівдні, скориставшись сильним вітром, що утруднював маневр турецьким кораблям, російська ескадра атакувала турків. Потужні гармати російських лінійних кораблів, що стріляли новими розривними снарядами, не залишили туркам жодного шансу. Синопський бій показав, що дерев’яні кораблі є надзвичайно вразливими від сучасних гармат із «бомбічними» снарядами. Протягом чотирьох годин 15 турецьких кораблів було зруйновано, лише одному пароплаву вдалося вирватися з палаючого порту. Берегові батареї також були знищені гарматним вогнем. Турки втратили понад 3 тисячі вбитими, у полон було взято 200 турецьких моряків разом із командувачем турецької ескадри Османом-пашею. Російська ескадра втратила 37 людей убитими та 233 пораненими. Нахімов одразу перетворився на народного героя Росії.
Наступного дня, 19 листопада (1 грудня) 1853 р., 10 тисяч російських вояків під Башкадикларом у Закавказзі перемогли втричі більше турецьке військо. Ця перемога призвела до того, що населення російського Закавказзя, хоча й недружньо налаштоване щодо Росії, не виступило відкрито на допомогу туркам. Водночас почалися протитурецькі заворушення на грецьких територіях Османської імперії, підбурювані з незалежної Греції.
До війни вступають Британія та Франція
Газети у Франції та Британії у своїх репортажах про Синопський бій описували пожежі в місті, спричинені переважно потраплянням палаючих уламків від турецьких кораблів у будинки поблизу порту, та показували їх як доказ «російського варварства». Громадська думка обох країн схилялася до того, що необхідно силою захистити Османську імперію від російської агресії.