У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Братство ставило завдання про необхідність самостійної державності в межах міжнародної солідарності, передусім зі слов’янами. До речі, такий авторитетний російський історик, як П. Зайончковський, у період хрущовської відлиги опублікував працю «Кирилло-Мефодиевское общество», в якій відзначив, що ідею слов’янської взаємності братство включило як захисну, що маскувало їхню справжню мету — незалежність України. В основі ідеології братства, стверджував науковець, «лежать ідеї національного визволення України і ліквідації кріпосного права». До того ж І. Дзюба в згаданій праці також висловив думку, що концепція всеслов’янської федерації для кирило-мефодіївців була важлива не сама собою, а «як можливий історичний шлях вив’язання із смертельних обіймів Москви».

Документи слідчої справи показують, чого найбільше боялася російська влада та яку відповідь прагнула почути на конкретні питання. Найперше — чи не було закладено в думках і двозначних відповідях та листах, навіть художніх творах, ідеї створення «отдельного государства». Звичайно, на допитах в III відділі кирило-мефодіївці відхрещувалися від такого звинувачення.

Засновники братства, як викладачі, так і студенти, мали певні зв’язки й інформацію з університетських міст, де навчалися і працювали вже чиновниками (Харків, Дерпт (Тарту), Київ, Москва), і не випадково свою концентровану патріотичну ідею принесли в Київ. Їх надихнула загальна атмосфера європейського слов’янського національного визволення, успіхи українського культурно-національного піднесення 1830—1840-х рр. у Харкові, романтизм і народництво як методи наукового осмислення історичного процесу, збирання та публікації документів і кращих зразків народної творчості. Організатори братства стояли на ідеї тривалості історії України ще з часів слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія. Звертаючись до християнської ідеї й українського слова разом з освітою і культурою, братство бачило, звідки виростала держава і духовність України.

Серед української інтелігенції слов’янофільство було поширеним явищем. Воно відрізнялося від російського слов’янофільства, яке знайшло прихильників і в уряді, і за кордонами імперії серед тих ідеологів, які закликали слов’ян іти «під білого царя». Але так було до революційних подій 1848 р., потім таких охочих «іти в Російську імперію» значно поменшало, окрім винагороджених посадами. Як і попереднє до братчиків українське покоління, «дядьки отечества чужого» (за словами Шевченка) також прославилося ревнивим служінням імперії та самодержавству.

Майбутня організація виникла не спонтанно. Жоден художній твір ідеологів братства Костомарова, Шевченка й Куліша (а вони вже видрукували кілька власних збірок до створення братства), не випадав із загального напрямку подальших дій. Прославляння козацтва, героїзація його життя і боротьби стали першими заглибленнями в історію свого народу. Свій патріотизм рішуче висловив Шевченко у збірці «Три літа», написаній напередодні утворення братства. Нові твори Шевченка, які вперше читав Костомаров у квітні 1846 р., вже створивши братство, були сприйняті ним як такі, що відкривали завісу часу та пророкували майбутнє відродження самостійної держави. Осуд самодержавства як гнобителя українського народу викликав схвалення й острах виходити з такими творами на публіку. Поема «Сон» і «Великий льох», як і більшість творів із цієї збірки були не цензурованими. Твори Шевченка братчики знали напам’ять, переписували та поширювали. Освічений читач часів Шевченка, зазначає І. Дзюба, розумів його політичні ескапади й філософські рефлексії, бо жив у світі тих реалій, які були подразниками поетових чуттєвих вибухів.