Вигнанець і чорна вдова

Кам’яниці тут щільно тулилися одна до одної — щойно біля Володимирської гірки почалася забудова, земля скочила в ціні. Тож будинки росли не вшир, а вгору, сягаючи шести поверхів. Хоч не хоч доводилося тіснитися, якщо кортить жити в престижному місці, через те забудовники економили на просторі дворів. «Даймлер» привертав увагу, хоч де лишити: біля бровки хідника чи біля потрібного будинку. Та Платон вирішив усе ж заїхати. Зупинятися там, де вулиця хилилася вниз, ризиковано — раптом машина покотиться, гальма слабенькі.

Тепер аби Захарченко був удома.

Старий сищик жив на першому поверсі, і не лише Платон — усе розшукове відділення знало: Іван Макарович отримав помешкання на Михайлівський як подарунок від генерал-губернатора за вірну службу. Знак поваги мав би лестити Захарченку. Натомість він бурчав: недалеко Царська площа, парк, кафешантани, Хрещатик гуляє щоночі. Навіть у глибині вулиці не маєш спокою — гармидер часом сягає аж сюди, звуки нічного життя заносить і крізь щільно зачинені вікна, мов той протяг — крізь шпарини. До всього одне вікно виходило на пагорб, тож, нарікав старий сищик, у залі постійні протяги, наче в погребі.

Пощастило.

Відставний поліцейський уже відчиняв, щойно Чечель зайшов у парадне.

— По мою душу, бува, приїздять на авто, — сказав замість привітання. — Так і зрозумів, знову комусь припекло порадитися з Захарченком. А тут ти...

— Я, Іване Макаровичу, справді по пораду. — Чечель стягнув краги й шолом.

— Бачу, ростеш. Це покійний барон тебе в заповіті згадав? Машину подарував?

— А ви вже знаєте про барона...

— Копійка моя ціна, аби не знав нічого. Заходь уже.

Пропустивши гостя, відставний поліцейський зачинив двері на ключ. Тим часом Платон розчахнув куртку, роздивився, куди потрапив. Захарченко жив скромно, життєвий простір не захарастив. Але Чечелю так само копійка ціна, аби за час служби не навчився розрізняти бідне й багате. Круглий стіл, комод, стільці, крісло в кутку, ломберний столик, на якому примостився грамофон, — усе не виглядало дорогим та першокласної якості, а насправді було таким. Справи в знаменитого київського сищика явно йшли добре, приватні консультації дозволяли не відмовляти собі ні в чому, що створює затишок.

— Я тут чаюю трохи. Запрошую.

Удома господар носив просторі чорні штани в сіру смужку, м’які пантофлі й зручну оксамитову куртку. Чайник у відставного поліцейського доповнював уявлення про заслужену людину, котра насолоджується спокоєм і розміреним буттям. Чечель кивнув, не відмовляючись. Захарченко поставив на стіл склянку в срібному підстаканнику, з чайника полився гарячий духмяний напій.

— Заварюю траву, — пояснив. — Липа, звіробій, м’ята, вишневі гілочки. За службу чаєм називали таке вже болото... А довелося сьорбати, не все ж горілку-вино по гадючниках. Пузо болить, заробив чесною службою. — Захарченко погладив живіт. — Два дні тому довелося оскоромитися, бач, лікуюся.

— Є ефект? — Платон запитав із ввічливості.

— То вже нью-анси. Як себе налаштуєш. Настроїшся на ефект, повіриш у це — буде. Ну, досить уже світських бесід. Кажіть, Платоне Яковичу.

Чечель сьорбнув чаю, не стримався — взяв з вази бублика, захрумкотів. Захарченко вмостився на стільці й терпляче чекав.

— Альфреда фон Шлессера вбили, — почав Платон нарешті.

— Газети не писали про це. Але я підозрюю, — кивнув старий сищик.

— Родина грішить на дружину.

— Вдову.

— Вдову, — кивнув Чечель. — Аби не виносити сміття з хати, хочуть змусити відмовитися від спадку й забратися з очей назавжди. Я повинен цьому сприяти.

— Бачте. Мудро я вчинив, коли відмовився лізти туди.

— Мені історія не подобається. Особливо моя участь у ній.

— Просто так піти ви не можете.

— Я й відмовитися не міг. Не з моїм теперішнім щастям.

— Думки вже маєте?

Платон знову сьорбнув, поставив склянку на стіл, замислено торкнувся краю, обвів пальцем коло.

— Ще зранку я готовий був захищати вдову. З усього, що бачив і чув, склав три версії. Перша — вбивця старший син, Василь чи Базиль, як його називають. Друга — донька Варвара. Третя — вони обоє змовилися заради спадку й проти своєї, гм, мачухи.

— І вже так не думаєте. Тому й навідалися.

— Апаш.

Брови Захарченка здивовано стрибнули вгору.

— А він тут яким боком?

— Не мав сумніву, що ви його знаєте. Бо я лише чув, сам не мав честі.

— Я б не говорив аж так іронічно, — завважив Іван Макарович. — Апаш залишив мені шрам на правому боку п’ять років тому. Дослужував я тоді, хотів під вінець кар’єри злапати його особисто. Щось не так пішло, він заледве не зарізав. Але залишитися живим у двобої з Апашем — то честь, скажу я вам. Власне, тому я й пішов у відставку швидше. Як оклигав тоді, майже одразу подав прохання.

— Через Апаша?

— Дай Бог вам, Платоне Яковичу, позбутися ваших бід, повернутися на службу, зробити блискучу кар’єру. Ви того варті, це вам Захарченко каже. — Старий сищик багатозначно підніс палець. — І ось коли настане ваш час йти на спокій, зрозумієте: застарий мисливець для того, аби ганятися за молодими хижаками. Краще піти вчасно, поки ніхто не побачив вашу безсилість перед ними. Загризуть.

— Знаменитий Іван Захарченко боїться бандита?

— За язик себе вкусіть, — відповів той беззлобно. — У своєму теперішньому становищі я радо поміряюся силами з такими, як Апаш. Бо нині Іван Захарченко — особа приватна і відповідає лиш за себе. Коли я при посаді, на честь мундира вплине не тільки моя перемога, а й моя ганьба.

— Не думав, що ви дбаєте про честь мундиру. А мали б знати з власного досвіду, скільки на тому мундирі плям.

Старий сищик пружно підвівся, обсмикнув поли куртки.

— Юначе, вас ударила під дихало сила, яка роздушить і не таких. До того моменту ви, смію надіятися, служили вірою та правдою. І не царю-батюшці чи київському генерал-губернатору або ж нашому обер-поліцмейстеру особисто. Ви, мосьпане, прийшли в розшукову поліцію, аби служити закону. Захищати скривджених, карати кривдників. Робити те, що мусиш, хоч би чого воно вартувало. Ось що таке для мене честь мундира. Не впорався — зганьбив честь, жодних відмовок не приймаємо. Мовчите?