Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
8.13. «Держава», 547 а. (Про теорію успадкування домішків див. також текст до приміток 39-40 до розділу 5, зокрема 40 (2), і до приміток 39-43 та 52 до цього розділу.)
8.14. Там же. 415 с.
8.15. Див. Адамову примітку до «Держави», 414 b та наст.— Курсив мій. Чудовий виняток являє собою Дж. Гроут (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates, London, 1875, III, p. 240), котрий підсумовує «Державу», протиставляючи притаманний їй дух «Апології Сократа»: В «Апології» ми бачимо, як Сократ визнає своє невігластво... Але в «Державі» цей персонаж здобуває нові риси... Він сам опиняється на троні царя Номоса: незаперечний авторитет, як у світській, так і в духовній сферах, джерело усіх суспільних настроїв, той, хто визначає ортодоксальність... Тепер він сподівається, що кожен індивід посяде своє місце і погодиться із судженнями, що їх передбачає авторитет. До числа цих суджень входять умисні етичні та політичні вигадки, такі як про... народжених землею... Ані Сократу з «Апології», ані його опоненту Діалектику немає місця у Платоновій державі». (Курсив мій; див. також G. Grote, op. cit., p. 188.)
Доктрина, згідно з якою релігія — це опіум для народу, хоча і не точно в такому формулюванні, обертається на одну з догм Платона та платоніків. (Див. також прим. 17 та текст, а надто прим. 18 до цього розділу.) Це, ймовірно, одна з найбільш ізотеричних доктрин цієї школи, тобто вона може обговорюватися лише літніми (див. прим. 18 до розділу 7) представниками правлячого класу. Але тих, хто випустив кота з мішка, тобто розголосив таємницю, ідеалісти обвинувачують в атеїзмі.
8.16. Наприклад, Адам, Баркер. Філд.
8.17. Див. Diels, Vorsokratiker, фрагмент Критія 25. (Я відібрав одинадцять характерних рядків із понад сорока.) Варто зауважити, що цей фрагмент розпочинається з начерку суспільного договору (що певними рисами навіть нагадує Лікофронів егалітаризм; див. прим. 45 до розділу 6). Про Критія див., зокрема, прим. 48 до розділу 10. Оскільки Бернет припустив. що автором поетичних та драматичних фрагментів, приписуваних Критію, слід вважати дідуся ватажка Тридцяти тиранів, треба зазначити, що в «Харміді», 157 е, Платон свідчить про поетичне обдарування останнього, а в 162 d він натякає навіть на ту обставину, що Критій був драматургом. (Див. також Ксенофонтові «Спогади про Сократа», I, IV, 18.)
8.18. Див. «Закони», 909 е. Схоже, що згодом Критієва точка зору навіть стала часткою традиції Платонової школи, про що свідчить наведений далі уривок з Арістотелевої «Метафізики» (1074 b 3), що водночас дає ще один приклад вживання терміна «переконування» в розумінні «пропаганда» (див. прим. 5 та 10 до цього розділу). «А все решта... було додано у вигляді міфу для того, щоб переконати юрбу, а також для здобуття юридичної та загальної (політичної) вигоди...» Див. також Платонову спробу в «Політику», 271 а та наст., довести правдивість міфу, в який він, напевне, не вірив. (Див. примітки 9 та 15 до цього розділу.)
8.19. «Закони», 908 b.
8.20. Там же, 909 а.
8.21. Про конфлікт між добром та злом див. там же, 904-906. Див., зокрема. 906 а-b (справедливість проти несправедливості; у поняття «справедливість» і далі вкладається колективістське значення, в якому воно вживалося в «Державі»). Безпосередньо перед цим фрагментом стоїть 903 с. процитований мною у прим. 35 до розділу 5 та прим. 27 до розділу 6. Див. також прим. 32 до цього розділу.
8.22. Там же, 905 d-907 b.
8.23. Абзац, якого стосується ця примітка, вказує на мою прихильність до «абсолютистської» теорії правди, що узгоджується з загальноприйнятою ідеєю про те, що твердження правдиве в разі (і лише в разі), якщо воно відповідає фактам, які воно описує. Ця «абсолютна» чи «відповідна теорія правди» (яку започаткував Арістотель) була вперше чітко розроблена А. Тарським (A. Tarski Die Wahrheitsbegriff in den formalicsierten Sprachen, польське вид. 1933; німецький переклад 1936) і стала основою для теорії логіки, яку він назвав семантикою (див. прим. 29 до розділу 3 і прим. 5 (2) до розділу 5); див. також працю Р. Карнапа (R. Carnap. Introduction to Semantics, 1942), який детально розвинув цю теорію. Ось що він пише на ст. 28: «Особливо слід зазначити, що концепція правди у щойно роз'ясненому значенні — ми можемо назвати її семантичною концепцією правди — в основі своїй відрізняється від концепцій таких понять, як «вважається», «підтверджено» чи «цілком вірогідно» тощо». Подібні погляди, хоч і не розвинуті, можна виявити у моїй «Логіці наукового відкриття», розділ 84. Зачатковий стан моєї теорії можна пояснити тим, що під час написання праці я ще не ознайомився з семантикою Тарського. Прагматистська теорія правди (що коріниться в гегельянстві) була піддана критиці Бертраном Расселом у світлі абсолютистської теорії правди ще 1907 року, а зовсім нещодавно він продемонстрував зв'язок між релятивістською теорією правди та кредо фашизму. Див. B. Russell. Let the People Think, pp. 77, 79.