Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
7.26. * У ранніх (сократівських) діалогах (наприклад, в «Апології Сократа» і «Харміді»; див. прим. 8 до цього розділу, прим. 15 до розділу 8 та прим. 56 (5)до розділу 10), гасло «пізнай себе» трактується як «довідайся як мало ти знаєш». Пізній (платонівський) діалог «Філеб», однак, вносить ледь помітну, але важливу зміну. Спочатку (48 c-d та наст.) з підтексту стає зрозумілим, що інтерпретація практично не змінилася, оскільки про всіх, хто не пізнав самого себе, мовиться, що вони «вводять в оману, заявляючи про свою мудрість». Втім, далі ця інтерпретація розвивається таким чином. Платон розділяє людей на два класи — слабких і дужих. Нетямущість та безглуздя слабких схарактеризовано як сміховинні, тоді як «неосвіченість дужих... по праву називають «лихою» та «згубною...» Тут мається на увазі Платонова доктрина, що той, хто має владу, повинен бути мудрим, а не невігласом (або лише той, хто мудрий, може мати владу). Це суперечить первісній сократівській доктрині, що всі, а надто той, хто має владу, повинен усвідомлювати своє неуцтво. (Звісно, у «Філебі» не міститься припущення, наче «мудрість», у свою чергу, слід тлумачити як «усвідомлення власної обмеженості». Навпаки, під мудрістю тут розуміється досконале знання піфагорейського вчення, а також Платонової теорії «форм» у тому вигляді, як її викладено в «Софісті».)
Прим. до розд. 8
Епіграф до цього розділу взято з «Держави», 540 c-d; див. прим. 37 до цього розділу, а також прим. 12 до розділу 9, де цей фрагмент процитовано повніше.
8.1. «Держава», 475 е; див., наприклад, також 485 с та наст., 501 с.
8.2. Там же, 389 b та наст.
8.3. Там же, 389 c-d, див. також «Закони», 730 b та наст.
8.4. Ця та три наступні цитати: «Держава», 407 е та 406 с. Див. також «Політик», 293 а та наст., 295 b-296 е тощо.
8.5. Див. «Закони», 720 с. Цікаво зазначити, що в цьому фрагменті (718 с-722 b) Платон знайомить нас зі своєю ідеєю, згідно з якою політик нарівні із силою повинен застосовувати також і переконування (722 b), а що під «переконуванням» має Платон має на увазі головно облудливу пропаганду — див. примітки 9-10 до цього розділу і цитату з «Держави», 414 b-с, наведену в тексті до цих приміток, то виявляється, що Платонова думка в цьому фрагменті «Законів», попри свою м'якість, порівняно з більш ранніми, і далі просякнута старою аналогією з лікарем-політиком, який вводить в оману. Далі («Закони», 857 c-d) Платон скаржиться на лікаря зовсім іншого типу: такого, що забагато філософствує з хворим, замість того, щоб зосередитись на лікуванні. Цілком імовірно, що тут Платон повідомляє про свій прикрий досвід, коли він захворів під час написання «Законів».
8.6. «Держава», 389 b. Наведені далі короткі цитати взято з «Держави», 459 с.
8.7. Див. І. Кант. «Про вічний мир». Додаток (І. Kant. Werke. 1914, VI, 457).
8.8. Див. R. H. S. Crossman. Plato To-Day. 1937, p. 130; див. також сторінки безпосередньо перед цим фрагментом. Схоже, що Р. Кроссман і далі вірить у те, що пропагандистська брехня мала на меті лише обман підвладних і що правителі, згідно з Платоном, повинні були виховуватися так, щоб повною мірою користуватися своїми критичними здібностями. Він пише (The Listener, vol. 27, p. 750): «Платон вірить у свободу слова та свободу обговорювання лише для небагатьох обраних». Але річ у тому, що Платон не вірив у них. І в «Державі», і в «Законах» (див. фрагменти, процитовані у примітках 18-21 до розділу 7 та тексті) він висловлює свої побоювання, що хто-небудь з тих, що не досягли похилого віку, повинні будуть вільно думати чи говорити і, таким чином, створять небезпеку для негнучкості законсервованого вчення, а відтак — і для закам'янілості затриманого суспільства. Див. також дві наступні примітки.
8.9. «Держава». 414 b-с. У фрагменті 414 d Платон підтверджує, що він сподівається переконати «спочатку правителів та воїнів, а потім і решту громадян» у правдивості своєї брехні. Згодом Платон, певно, пошкодував про свою відвертість, оскільки в «Політику». 269 b та наст. (див., зокрема. 271 b, а також прим. 6 (4) до розділу 3), його слова можна трактувати так, наче він вірив у правдивість того ж міфу про народжених землею, хоча в «Державі» він не захотів запропонувати його (див. прим. 11 до цього розділу) навіть як «царствену брехню».