Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Використання оціночних понять у чинному законодавстві України набуло якнайширших масштабів. Відповідно розширюється і потреба у їх належному тлумаченні. Але ця проблема належно не усвідомлюється. Свого часу М. Й. Бару писав про те, що застосування норм, при формулюванні яких було використане оціночні поняття, є своєрідним прийомом, що не належить як до усунення прогалин у праві, так і до тлумачення правових норм[479]. Автори не схильні вести дискусію про терміни. Не має значення, правотворчий орган свідомо використав оціночне поняття, маючи на увазі надати суду повноваження оцінити відповідність певних обставин змісту цього поняття, чи він над цим не задумувався, оціночне поняття певною мірою завжди (крім випадків, коли оціночне поняття розкривається в законодавстві чи спеціальній літературі) створює ситуацію недостатньої правової визначеності. Недостатня правова визначеність потребує подолання незалежно від того, буде чи не буде визнаватись при цьому наявність прогалини в праві. Долатися правова невизначеність має за допомогою принципів права, перш за все, — за допомогою принципу верховенства права, зміст якого має бути витлумачений стосовно даної ситуації.

Майже через 40 років з думкою М. Й. Бару про наслідки застосування оціночних понять солідаризувався О. М. Ярошенко. У своїй докторській дисертації він пише: «Сутність оціночного поняття полягає в тому, що нормотворчі органи свідомо надають правозастосувачу можливість вільної оцінки ситуації з огляду на конкретні обставини справи»[480]. Автори усвідомлюють, що, цитуючи науковця, який належить до попередніх поколінь, сучасний дослідник прагнув підкреслити наступництво ідей між різними поколіннями науковців однієї і тієї ж школи. Але «вільна оцінка ситуації» — це повністю неприйнятно, бо наука має давати настанови державним органам щодо способу дій, загальні межі яких визначені за допомогою оціночних понять, а не обґрунтовувати свободу їх оцінки та дій. Тим більше, що наші люди при владі звикли до партійної дисципліни, а не до пошуку правових рішень. Про це свідчить повсякденна практика. Європейський Суд з прав людини звернув увагу на те, як окружна виборча комісія витлумачили ч. 12 ст. 7 раніше чинного Закону «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2000р., відповідно до якої окружна виборча комісія може прийняти рішення про визнання голосування на виборчій дільниці недійсним, зокрема у разі виявлення «інших обставин, внаслідок яких неможливо достовірно встановити волевиявлення виборців на виборчій дільниці». Як записано в мотивувальній частині рішення Європейського Суду, окружна комісія «зазначила, що оскільки вказаний Закон не містить переліку «інших обставин», їх визначення відноситься до виключної компетенції комісії»[481]. Невизначеність згаданого законодавчого положення та спосіб, у який воно було застосоване, стали підставою для висновку про порушення Україною права людини на вільні вибори, передбаченого ст. 3 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Окружна виборча комісія акцентувала увагу на її виключній компетенції, в той час, як треба було зосередитись над проблемою можливості чи неможливості застосувати принцип верховенства права при вирішенні конфліктної ситуації.