Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
На професора Черкаса звістка про арешт кремлівських лікарів подіяла так, що він заліг у своїй книжковій печері і вперше, відколи я його знав, не гримів більше, замовк, змінився до невпізнання, до тривожності й розпачу.
— Олексію Григоровичу! — докликався я до нього, а він тільки ворушив своїми хліборобськими пальцями, але не озивався, лежав мовчки, і це було майже так само незвично, страшно і неприродно, як, скажімо, спостерігати небесний грім, що безгучно котиться в високостях.
Я вперше бачив Олексія Григоровича в такому стані. Цей дивовижний чоловік, непогамовний, мов вогняна куля, вибухонебезпечний, як гримуча ртуть, і нестримно-рухливий так само непередбачувано й некеровано, як ртуть, зненацька знерухомів, втратив усю свою життєвість, замовк, збайдужів до всього на світі.
— Що з вами, Олексію Григоровичу? — допитувався я. — Щось болить?
Професор ворушив пальцями: не болить нічого.
— Серце? — не відступав я.
— Ні, не серце, — ворушилися пальці.
— А що ж? Чим вам помогти?
— А нічим! — несподівано бадьорим голосом озвався Черкас. — Ніхто мені не поможе і взагалі — не поможе нікому. Ніхто і ніяка сила…
Як завжди, він найперше дбав не про себе, а про весь світ, та що світ, коли в тебе перед очима гине дорога людина, а ти нічим не можеш допомогти!
— Я викличу лікаря, Олексію Григоровичу.
— Лікаря? — Він скосив на мене цікаве око. — Де ж ви його візьмете?
— Де? — Я розгубився тільки на мить. — Піду до Паталашки, подзвоню а райцентр. Хай пришлють когось з районної лікарні, Хай, зрештою, приїде сам головний лікар! Не щодня ж тут недужають професори!
— Але ж у нас немає лікарів.
— Як то немає?
— У нас самі вбивці.
— Олексію Григоровичу, ну, навіщо ви так?
— Це не я, — він спробував звестися на лікоть, але це йому не вдалося, — це не я, Миколо Федоровичу, це наш вождь і учитель… Ви свідок: досі я терпляче зносив усе… навіть цілковитий крах власного життя… Знаходив у собі якісь сили… Долав другий закон термодинаміки… Але тепер… У мене нічого не болить і ніякі лікарі не поможуть, бо втрачено найголовніше: інтерес до життя. Мені не хочеться більше жити.
— Олексію Григоровичу!
— Ви скажете: кожна жива система запрограмована на самозбереження. Інстинкти дужчі за розум, генетичний імператив могутніший за все набуте, первісний поклик голосніший за невиразний белькіт цивілізації. Та все ж є межа витривалості навіть байдужої, як називали її класики, природи. Я опинився за цією межею… Після того повідомлення про арешт кремлівських лікарів — ви розумієте? Він арештував тих, хто його лікував. Це однаково, що арештувати самого себе, принаймні, свою тілесну частку, чи я там знаю! Він це знає, але не зупинився навіть перед цією граничною стадією відчуження, бо його інквізиторська душа жадає нових і нових жертв, вона хоче сама себе здивувати, здригнутися від власної жорстокості. Навіщо ж тоді мені жити? Щоб побачити те, чого ще не бачив світ?
— По-моєму, вже все було, — зауважив я, — і голод, і арешти, і розстріли. Я тепер думаю про фронт і бачу, що й наші перемоги — це суцільні страшні жертви, за все заплатили ми такою кров’ю, що коли б піднялася вона з землі, то-дістала б до самого неба і заступила весь світі А цілі народи, які виселено з Кавказу і Криму! А війна з інтелігенцією після війни з фашистами! Що ж може бути страшніше?