Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— В чом дєло?
— Лікаря привезли? — скочив я до нього.
— Лікаря? Якого лікаря? Об чім мова?
— Лікаря для професора. Професор Черкас у тяжкому стані. Вам же дзвонив Паталашка?
Товариш Стуконіг не звик у такому темпі вести розмову з тими, хто нижче. Він не встиг навіть розгніватися. Передні дверцята його машини відхилилися так само нечутно, як і задні, і з високого сидіння просто мені під ноги скотилося щось так само дрібненьке, як Стуконіг, але набагато розкішніше, просто кажучи, шикарніше: кучмаста вовча шапка, сиве й пухнасте, як дим, пальто, уквітчане райдужним шарфом, лискучі, мов полаковані, штиблети. і ось в такому, сказати б, спекулянтському обрамленні — засняділе личко мерзенного Сироти, нікчемний виплодок буремної епохи, що вирощує своїх юд не одиницями, як у євангельські часи, а тисячами й мільйонами, використовуючи для цього найпередовіші досягнення науки й практики.
— Сирота? — не в змозі отямитись, вигукнув я. — Де це ти так прибарахлився?
Шикарний Сирота аж ніяк не знітився від мого глузливого повітання. Це вже був не той сіренький тип, що канючив у всіх на першому курсі: «Я сьогодні іменинник — дай закурить!» Ера придурювання безповоротно відійшла в минуле.
— Здається, товариш Сміян власною персоною? — не розмикаючи тоненьких губ, прохарамкало те, що, мабуть, звалося Сиротою. — І не сам, а як одноосібна армія сумнозвісного стратега псевдонауки Черкаса? Отже, ви досить успішно зманеврували і, прослизнувши в дефіле, уфортифікувалися в господарстві нашого шановного Стуконога? Хотіли сховатися від партії? Але партія все бачить. Ви з своїм професором і далі займаєтесь листочками, квіточками, стебельцями, лусочками, а не помагаєте, як народний академік Трохим Денисович Лисенко, радянському сільському господарству в піднятті врожаїв.
— Прекрасна промова! — вдаючи намір зааплодувати, сказав я. — Тепер я переконуюсь, що ти вискочив тоді на зборах не спонтанно, а цілком закономірно, підштовхуваний питомим інквізиторським паскудством, яким твоя підла душа смерділа, мов занедбаний сільський нужник. Був нечистю, так і зостався, хоч і маскуєшся. Сорочка нова, а на шиї леп і ширінька пом’ята. Я тоді даремно покинув інститут, не набивши як слід тобі морди. Бачу, досі цього ніхто так і не зробив. А треба було б! Отак взяти б тебе за лакований штиблет та протягнути по оцій замерзлій дорозі, щоб мордою об груддя!
Від слів я готовий був перейти до дії і ступнув просто на оте плюгавство, прикрите вовчою шапкою. Сирота позадкував, перелякано спурхнув на своє місце в «газику» і мерщій потягнув до себе дверцята, щоб захиститися від мене, йому на допомогу негайно прийшов Стуконіг.
— Слухайте, Сміян! — загримів він на всю силу свого районно-командного голосу. — Що ви собі дозволяєте? Як ви смієте? Товариш Сирота — відповідальний працівник обкому партії, а ви…
— Не піддавайтесь паніці, товаришу Стуконіг, — надійно забарикадувавшись в машині, прошамкотів Сирота. — Займіть свою диспозицію за партійним бруствером і не піддавайтесь на провокації апологетів і адептів вейсманізму-морганізму. Ми поведемо по них вогонь крізь інші амбразури.
Хряснули дверцята передні й задні, машина крутнулася на місці й покотилася геть, не доїхавши до пиріжків з потрібкою, від контори здивовано ніс своє широке черево Паталашка, з-поза нього вискочив зрозпачений Щириця, махав руками, намагаючись затримати своє рідне начальство, повернути до свіжих кров’яних ковбас.
Все марно!
— Ну, Сміян, — витримуючи безпечну відстань, звернувся до мене Щириця, — гарненьку ж ви собі викопали яму! Даремно смієтесь, ой же ж даремно! Як нам скаже партія, то ми вас підштовхнемо туди швиденько і чепурненько. Так що я б на вашому місці не сміявся, а плакав…
Рівно через два тижні в обласній газеті «Нижньодніпровська правда» з’явилася величезна, майже на цілу сторінку стаття: «Вейсманістсько-морганістське кубло в серці українських степів». Підписано: Гаврило Карташ. Ім’я наше рідне Гаврило. Прізвище якесь турецьке. Псевдонім? Але обізнаність така, ніби в нього над вухом стовбичило подружжя Щириць. Плюс підлотність Сироти. Гаврило. Гав-рило.
Про Черкаса: так званий професор, який всюди афішує, що має намір подарувати людству нові способи обробітку землі. Так ніби ми не маємо стрункої системи, розробленої академіком Вільямсом і вдосконаленої й збагаченої академіком Лисенком.
Про мене: якийсь Сміян під крильцем у Черкаса взявся за сою, цю чужу нам рослину, якою ще до війни агенти японського імперіалізму пробували підірвати колгоспний лад на Україні. Треба розібратися, чиє завдання виконує Сміян.