Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Діяльність Кирила Філософа, передусім винайдення чи упорядкування ним слов’янської абетки, сприяла появі значної кількості перекладів, зроблених в Болгарії за царя Сімеона. Продукція першого скрипторію, заснованого в св. Софії Ярославом Мудрим, зробила можливим знайомство давньоруського читача з богословською, історичною, природознавчою літературою: хроніками Григорія Амартола і Іоанна Малали, «Християнською топографією» Козьми Індикоплова, Словом Григорія Назіанзіна, фізіологами, мінеями, прологами, апокріфами тощо. Це знайомство дуже скоро породило місцеву літературу і авторів: Луку Жидяту, Іларіона, провіденціалістські схеми літописання (Нестор), «Слово» або «Моління» Даниїла Заточника тощо.

Язичницька релігія не загинула без сліду — ознаки двовіри зберігаються століттями. Запозичена візантійська культура і релігія поширювалися серед незначних груп населення. У глибинах народної свідомості розвивається своєрідна синкретична культура, де язичницькі пережитки зростаються з мотивами давньої міфології і християнськими образами[904]. Особливо міцне коріння язичництва спостерігається в культурі давньоруського села.

Хрещення поєднало Русь не тільки з традиціями візантійського православ’я, але й з політичною думкою, зокрема з уявленнями про божественне походження влади.

До 988 р. перші взаємовідносини між князівською владою і релігійним культом формувалися на основі язичництва. Протягом І тис. н. е. поступово відбувався процес відокремлення світських політичних і релігійних функцій, які до того виконувала одна особа. Для часу формування держави, влада і культ були розділені територіально і персонально. Епічна традиція зберегла ці реліктові уявлення в образі Олега Віщого і Всеслава Полоцького[905]. Б. О. Рибаков припускає, що культові функції могли зберігати і місцеві східнослов’янські князі, такі як Мал, Ходота[906].

Важливий матеріал для розуміння генезису влади на Русі дає язичницька реформа Володимира Святославича 980 р. Князь взяв участь у створенні державного язичницького пантеону в Києві, а в Новгороді новий культ було впроваджено за допомогою його дядька посадника Добрині. Офіційне запровадження християнства також вказує на зв’язок державної влади з культом. «Правила апостольські» з Кормчої книги (Номоканона) були відомі на Русі з XI ст., в яких відбилися різні концепції взаємозв’язку «священства» і «царства». Уявлення про погляди на владу дає Похвала Іларіона князю Володимиру, де заслуга князя вбачається в християнізації держави, встановленні християнського Закону.