Відкрите суспільство та його вороги

Так званий парадокс свободи доводить, що свобода в розумінні відсутності хоч якихось обмежень неминуче призводить до значного її обмеження, оскільки дозволяє грубіянові поневолити слабшого. Цю думку цілком чітко висловив Платон, хоча й трохи іншими словами і маючи зовсім інші наміри.

Менш відомий парадокс терпимості: необмежена терпимість повинна призвести до зникнення терпимості. Якщо ми безмежно терпимі навіть до нетерпимих, якщо ми не готові стати на захист терпимого суспільства від нападу нетерпимих, тоді загинуть терпимі, а разом з ними й терпимість У цьому формулюванні я не маю на увазі, приміром, що ми повинні позбавляти голосу нетерпимі філософські вчення. Доки ми можемо боротися з ними за допомогою раціональних доказів і контролювати їх через громадську думку, доти буде немудро застосовувати засоби тиску до цих філософських течій. Але ми повинні проголосити право позбавляти їх голосу в разі необхідності навіть силою: адже цілком може бути, що вони не готові спілкуватися з нами на рівні доказів розуму і розпочнуть з того, що заперечать будь-які докази. Вони можуть заборонити своїм послідовникам прислухатися до раціональних доказів, оскільки вважатимуть їх обманливими, і навчити вживати в суперечках кулаки та пістолети замість доказів. Ось чому, в ім'я терпимості, ми повинні проголосити право бути нетолерантними до нетерпимих. Ми повинні заявити, що будь-який рух, проголошуючи нетерпимість, тим самим ставить себе поза законом і що ми вважатимемо будь-яке підбурювання до нетерпимості та гонінь таким самим злочином, як і підбурювання до вбивства, викрадення дітей чи відродження работоргівлі.

Ще один не такий відомий парадокс — це парадокс демократії, чи, точніше, правління більшості, який полягає у можливості для більшості ухвалити рішення про необхідність запровадження тиранії. Те, що Платонову критику демократії можна трактувати у спосіб, окреслений вище, і що принцип правління більшості містить внутрішні протиріччя, вперше, наскільки мені відомо, помітив Леонард Нельсон (див. прим. 25 (2) до цього розділу). Я не думаю, проте, що Нельсон, котрий, попри свій палкий гуманізм і гаряче бажання боротися за свободу, сприйняв багато положень Платонової політичної теорії і, зокрема, Платонів принцип лідерства, усвідомлював ту обставину, що аналогічні аргументи можна висунути проти всіх окремих варіантів теорії суверенітету.

Усіх цих парадоксів можна легко уникнути, якщо ми сформулюємо наші політичні вимоги, як запропоновано у підрозділі II цього розділу чи, можливо, у якийсь інший, але близький спосіб. Ми вимагаємо, щоб уряд правив відповідно до принципів егалітаризму та протекціонізму, щоб він терпів усіх, хто готовий до зустрічного терпіння, тобто терпимих, щоб його контролювала громадськість, перед якою він би звітував. Можна також додати, що голосування для ухвалення рішення спільно з інститутами, призначеними для найкращого поінформування громадян,— це найкращі засоби контролю за діяльністю уряду, хоча й вони мають слабкі місця. (Бездоганних засобів не існує.) Див. також розділ 6, чотири абзаци, що безпосередньо передують примітці 42; текст до прим. 20 до розділу 17; прим. 7 (4) до розділу 24 та прим. 6 до цього розділу.